Любов тут більше не живе

Позаминулого тижня невеличке село Пилипча, що на Білоцерківщині, сколихнула страшна звістка – зразковий сім’янин Василь О., чоловік працьовитий, малопитущий, вчинив криваву розправу над своєю дружиною. Зрозумівши, що скоїв непоправне лихо, утік до родичів на Житомирщину, де вже за добу його заарештували.

Василь з Оленою дружили зі школи, після закінчення десятирічки побралися. Умовляння батьків спершу набути спеціальність, а тоді вже одружуватися, не зупинили їх. До того ж восени Василь мав іти на службу в армію, а за два роки багато води утече.

Одне слово, через два місяці після випускного вечора Олена змінила своє дівоче прізвище. А через деякий час Василь став солдатом.

Молода дружина чекала свого коханого, мешкаючи з його батьками. Одного разу, під час чергової поїздки до Василя, молоді посварилися. Олена, нічого не пояснюючи свекру й свекрусі, одразу ж по приїзді додому зібрала речі й перебралася до своїх. Через багато років, уже під час слідства, Василь зізнається, що причиною першої сімейної сварки були його ревнощі. Ні, приводу ревнувати дружина не давала, однак він відчував, що їхні стосунки стали дещо прохолоднішими. Не довго думаючи, висловив припущення, що в Олени інший мужчина.

– Вона не переконувала мене. Насупиться і… не розмовляє. Нібито я порожнє місце. Мене це, звичайно ж, дратувало, але я кохав її і завжди першим просив вибачення, – почав свою нелегку розповідь у кабінеті слідчого 35-річний Василь. – Мої батьки Олену теж любили, не дозволяли нікому, навіть мені, жодного поганого слова казати на її адресу. Коли я припустив, що підозрюю свою жінку у зраді, батько дав мені добрячої прочуханки. Не знаю, що найшло на мене того вечора, – Василь замовкає, а тоді заходиться плачем.

І батьки, і сусіди в один голос стверджують, що жили Василь з Оленою душа в душу. Коли народився синок Максим – точнісінька копія татуся – їхньому щастю не було меж.

– Ходімо до мене, – запрошує молода жінка, що мешкає по сусідству з батьками покійної. – Не хочу, аби хтось почув, про що я вам розповім.

У дворі Надія, подруга з дитинства Оленина, присіла поруч і неголосно, увесь час озираючись навколо, розповіла історію, яку мало хто знав, навіть батьки її подружки.

– Не подумайте, що я когось або чогось боюся. Дуже не хочу, щоб Оленині рідні після її смерті дізналися подробиці того «щасливого кохання», – сумно усміхається співрозмовниця. – Ми з нею були близькими людьми. Від мене Олена нічого не приховувала, що коїлося між нею та її чоловіком. Господи, хіба ж не я першою відмовляла її від того раннього заміжжя? Навіть плакала – так мені цього не хотілося. Але Олена впертою була: якщо вирішила, то так тому й бути. Одружившись, обоє на сьомому небі від щастя були, а коли відвідала його в армії та він без причини приревнував і вдарив її, одразу ж «порозумнішала». Навіть говорила мені, що, мабуть, варто їм розлучитися, бо нічого доброго від Василя вже не чекає. Я не наполягала і не відмовляла – все одно ж зробила б по-своєму. Історія повторилася за півроку після народження Максима. Василь Олену тоді дуже сильно побив: вона кілька днів не підводилася з ліжка. Батькам, одначе, сказала, що на грип захворіла, заборонила приходити. Ось така любов. А на вигляд він, я згодна, тихий, сумирний, мухи не скривдить. Особливо діставалося подрузі, коли Василь отримував зарплатню і йшов «поспілкуватися» з друзями. Може, то вони його проти неї налаштовували, а може, то наслідки надміру випитого. Тільки опісля він завжди улаштовував справжнісінькі війни вдома, а Олена, якщо й скаржилася, то лише мені. Не хотіла, аби батьки та свекри переживали. Зі мною ділилася, мовляв, Максим закінчить школу, тоді кинуть вони Василя. Не встигла… Того останнього  в її житті вечора Олена забігла до мене після роботи й запитала: чи не бачила її чоловіка, а тоді сумно так каже, що знову сьогодні прийде п’яний, сваритиметься. Більше живою я її не бачила, – плаче Надія. – І все врешті-решт для неї бідолашної скінчилося.

Із показань Василя О.: «9 вересня цього року  прийшов додому опівночі. Ще звечора один мій знайомий, запрошуючи хильнути чарку, пожартував, щоб я додому не поспішав, бо там на мене ніхто не чекає. Я його штовхнув і наказав пояснити цей жарт. Микола І. сказав, що тільки я сліпий, бо в моєї Олени є коханець. І назвавши навіть його ім’я, додав, що вони зараз удвох. Не знаю, чому, але я йому повірив. Додому одразу не пішов. Вирішив, що все з’ясую, коли повернуся пізніше й, можливо, упіймаю їх на гарячому. Коли грюкав у двері, мені ніхто не відчинив. Тоді я їх просто «виніс». Увійшов до спальні. Мені здалося, що Олена не спала, а тільки прикидалася. Коли ж її розштовхав і запитав про Максима, вона відповіла, що син заночував у моїх батьків. Тоді я все і зрозумів, адже син ночував у родичів лише тоді, коли були на це причини. Подальші свої дії я вже не контролював. Знайшов сокиру і вдарив дружину…»
Зрозумівши, що накоїв, Василь миттєво протверезів. Поклав Олену на ліжко, вимив підлогу і, похапцем зібравши деякі речі, кинувся геть. Знайшли мертву жінку тільки опівдні наступного дня.

Нині навколо їхнього доглянутого будинку справжній сад буяє. Але радісного сміху тут не чути – п’ятнадцятирічний Максим (фактично сирота) не може оговтатися й досі, постійно плаче. Шкода йому матір, шкода і батька, якого він любив, і з яким у нього було взаєморозуміння, довіра...