Хто не знає Сома…

У всі часи в нашій газеті працювали люди талановиті, тому багато колишніх вечірківців стали не лише головними редакторами та провідними журналістами, а й відомими прозаїками і поетами. Але головне все ж, мабуть, що маститі члени письменницької Спілки вважали за честь працювати в штаті «Вечірнього Києва». Всіх сьогодні не згадуватимемо, а от про одного все ж розповімо. Бо й привід вельми поважний – 15 вересня виповнилося рівно півстоліття з того дня, як з’явився друком перший вірш Миколи Сома.

До нашої газети пан Микола прийшов, аби підхопити естафету Анатолія Тарана, який загинув фактично на бойовому посту – не повернувся з роботи додому. Було це у березні 1995 року. З тих пір і до останнього виходу вечірківської «Літературної вітальні» у лютому 2001 року її незмінним господарем був Микола Сом. Прийшов він до нас відомим поетом, під колискову якого про рученьки, ніженьки та лагідні очі понад два десятиліття засинали маленькі українці, а «Вишиванку» на його слова й досі багато хто вважає народною піснею, і вже тоді, коли незабутній Павло Глазовий присвятив цьому дотепному й непосидючому чоловікові жартівливі, але такі пророчі слова: «Хто не знає Сома, в того не всі дома».

Та й хіба міг пан Микола не стати відомим і знаменитим, адже перший його вірш «Сомова вулиця» надрукував в університетській багатотиражці не хто інший, як Василь Симоненко. Щоправда, тоді ще просто однокурсник і найближчий друг Миколи Сома, з яким вони до того ж поселилися в одній кімнаті №24 студентського гуртожитку на куценькій київській вулиці Освіти. До речі, в тій кімнаті пану Миколі випало щастя мешкати не тільки з геніальним Василем Симоненком, а й з майбутніми аж чотирма головними редакторами: за підписом Миколи Кіпоренка свого часу виходила у світ «Вечірка», Іван Сподаренко й сьогодні підписує до друку «Сільські вісті», а Анатолій Шевченко – «Народну газету», багато років очолював «Літературну Україну» Борис Рогоза. А ще один їхній сусід по кімнаті Анатолій Перепадя став відомим перекладачем.

Микола ж Сом у вечірківській «Літературній вітальні» з притаманним йому почуттям гумору, а іноді й цілком серйозно розповідав читачам про справи спілчанські, знайомив з новими творами своїх літературних побратимів, а головне – відкривав невідомі сторінки й авторів, яких комуністична влада забороняла. Найбільше, звичайно, пан Микола приділяв уваги поколінню шестидесятників, до якого він і сам належить, а з-поміж них цілком заслужено Василеві Симоненку, бо той, як днями зізнався Сом, єдиний з усіх писав те, чого тоді не можна було. На сторінках «Вечірки» вперше було надруковано чимало його віршів, гіркі спогади матері поета. Та й некролог про її смерть, написаний паном Миколою, першою й чи не єдиною вмістила саме «Вечірка».

І хоч нині Сом опікується літературним процесом у своїй рідній Требухівській школі та в міській бібліотеці імені Лесі Українки, для вечірківців він і досі свій. Тому ми щиро вітаємо нашого пана Миколу з півстолітнім ювілеєм поетичної творчості й бажаємо йому ще довго-довго залишатися таким же невгамовним романтиком і оптимістом.