Дикий вимагає «сімдесят сім разів відміряти»
Чого-чого, а руїн у різних сферах життя надбали вдосталь: бо, здійснюючи або запроваджуючи щось нове, ніяк не розучимося «до основ» зруйнувати все те, що маємо, – немов самі собі вороги. Так і бігаємо по зачарованому колу абсурду, не забуваючи, час від часу, підкидати хмиз у вогнище посередині, щоб яскравіше горіли ті, що тримаються за істину, намагаючись із того кола безвиході вирватися та показати заповітну хвіртку і нам. А ще маємо забаву, оголошуючи їх божевільними й терористами.
Ось про одного такого, виконуючого обов’язки професора Одеської державної музичної академії імені Нежданової Юрія Дикого, наші браття-журналісти (перші отримали інформацію в ректораті, а інші, естафетно, посилалися одне на одного) поширили карколомну новину. Ніби він захопив двох студентів і забарикадувався в навчальній аудиторії, де були, начебто за словами заручників, предмети, схожі на вибухові пристрої… А протестував проти входження вітчизняної освіти в «Болонський процес». З приводу цієї сфабрикованої «терористичної акції» Юрій Дикий підготував заяву Генеральному прокуророві України. Досвід спілкування із правочинними установами вже має. Нещодавно разом із колегою виграв суд у 29 членів ученої ради свого ж навчального закладу. Торік, у вересні, він підтримав їх, коли виступили проти «Болонського процесу», і на зборах, і по телебаченню.
Що ж таке вчинив Юрій Дикий (на прес-конференції в агентстві «Інтерфакс-Україна» його представив телеведучий «1 + 1» Юрій Макаров), щоб привернути увагу до «Болонського процесу», про який часто не мають чіткого уявлення в Україні навіть ті, що до нього причетні? У чому суть протесту педагога-музиканта проти Болонської конвенції, мета якої ніби ж прогресивна – вільна конвертація дипломів єдиного зразка в рамках Європейського співтовариства і конкурентоздатність вітчизняних фахівців як на батьківщині, так і на міжнародному ринку праці? Адже до цієї спільноти приєдналися вже десятки держав. Найголовніша причина в тому, що такої унікальної системи музичної освіти, як у нас і в Росії, більше ніде немає. Недаремно ж усі зарубіжні оркестри на 38 відсотків укомплектовані випускниками Київської, Одеської, Московської та Петербурзької консерваторій. Музична художня творчість та освіта, напрацьовані поколіннями, у нас справді найкращі. І якщо Росія, долучаючись до Болонської конвенції, висунула умови, що пристосовуватиметься до неї сім років, ректор Московського університету імені Ломоносова заявив, що подасть у відставку, коли адаптація не буде природною, а ректори Московської та Петербурзької консерваторій констатували, що в їхніх закладах болонські зміни нині неможливі… А наш міністр освіти, як пояснив Юрій Дикий, підписавши у травні цього року в Норвегії Болонську міжнародну угоду, із громадськістю, якої вона стосується безпосередньо, не радився, цьому не передували обговорення та врахування всіх нюансів і тонкощів. Він керувався загальним розумінням нашої освіти, в цілому. Та навіть для університетів таке блискавичне переорієнтування дуже й дуже непросте. А що вже говорити про музичні навчальні заклади (а також театральні, образотворчі), де система освіти (творчі майстерні) кардинально відрізняється від університетських лек-цій та семінарських занять.
Приєднання України до «Болонського процесу» на нинішньому етапі, як образно висловився Юрій Дикий, нагадує для творчих вузів ситуацію, коли вагон «СВ» (уособлення того, чого інші країни мають у нас навчатися) перетворюють на товарний і причіплюють його в кінці потяга… А от те, що могли б запозичити в Болонській системі ми – демократію в навчальних закладах, із студентським та викладацьким самоврядуванням – до уваги поки що не береться. За словами Максима Повзуна, голови студентської профспілки Одеської музичної академії, під психологічним тиском ректорату із 130 студентів, які підтримали протест виконуючого обов’язки професора Юрія Дикого, потім не відкликали свої підписи лише 10-15…
Не можна не погодитися з Юрієм Борисовичем: перш, ніж щось остаточно вирішити, доречніше відміряти не сім разів, а сімдесят сім. Щоб не втратити й не знівелювати традицій української вищої школи, її найкращих здобутків, треба адаптувати до них «Болонський процес» поступово, обговоривши всі умови. Цьому обговоренню навряд чи посприяє передача вузів мистецтв із Мінкультури до Міносвіти та впровадження в них дворівневої підготовки фахівців згідно з болонськими зобов’язаннями України. Наказ про це вже написано й завізовано, залишається тільки поставити на ньому останній підпис. Того, хто має вивести під вирішальним документом своє прізвище, закликають не зробити цього викладачі й керівництво різних вузів мистецтв, які об’єдналися в Громадський рух за порятунок мистецької освіти й творчості.