А хрест чекає свого часу
Надмогильний пам’ятник на Чернечій горі став незаперечним символом Канева, візитівкою міста. Він і в шкільних підручниках, і на пам’ятних листівках у проспектах, які тут купують на згадку про гостини в Тараса численні відвідувачі Національного Шевченківського заповідника.
Більшовики зробили по-своєму
Високий постамент на високій горі, а на ньому фігура зажуреного поета – монументалізм радянської доби, який не до вподоби найперше нинішньому хранителю національної святині, директору Канівського заповідника Ігорю Ліховому. А й справді, якщо незавчено подивитися на витвір Манізера й Левінсона, то видасться, що Шевченко сумним поглядом вдивляється не в задніпровські обрії, а ніби собі під ноги, пильнуючи свою домовину.
– Те, що ми пам’ятаємо з дитинства, що знає світ, – загалом-то не наше. Не за православною традицією ставити над могилою такі монументи, – аргументує свою позицію пан Ігор. Хрест або камінь – ось ознаки українського поховання. А те, що маємо на Чернечій, – ідеологізований монументалізм сталінської доби, адже встановлено пам’ятник 1939 року до 125-річчя від дня народження «революціонера-демократа», як викарбувано на надгробній плиті.
Звісно, нині недоречно ревізувати те, що закарбувалося в пам’яті поколінь, прагнути якоїсь перебудови. Можна хіба що висловити жаль з приводу того, що маємо, вузькому колу справжніх ревнителів українства, до яких він, дякувати, зарахував і нас, групу київської інтелігенції, поїздку до Канева якій організував Міжнародний фонд Святої Марії.
Утім, хрест на похваті, так би мовити, тут є – у Шевченка за спиною, під стінами музею. Хрест знаний, справжній витвір мистецтва. Він ніби чекає знову свого часу. Та повернімося до першого хреста на могилі Шевченка, традиційно дерев’яного.
Коли Григорій Честахівський, організатор і розпорядник перепоховання Шевченка в українській землі, через кілька днів навідався на Чернечу, він, відверто кажучи, і сам був незадоволений звичайнісінькою могилкою. Єдине – хрест був добротним, високим. Згадайте, з якими докорами на нього накинувся Лазаревський, котрого, мабуть, також вразив непримітний горбик на могутній горі. І це тут лежить пророк, геній землі української?! І Честахівський, треба думати, саме тоді й зрозумів, що його місія в Каневі не може бути закінченою. Він твердо вирішив на місці поховання Шевченка насипати високу могилу – за козацьким звичаєм, так, як хоронили в наших землях своїх достойників давні скіфи. На жаль, не дозволила йому це зробити царська влада, виславши назад до Петербурга.
Дубовий хрест над похованням Шевченка простояв років із двадцять, а коли настав час його змінити і взагалі опорядкувати дорогу могилу, українська інтелігенція оголосила збір коштів на чавунного – якому не страшні були б ні немилосердні дощі, ні злий північний «москаль», що завивав на Чернечій холодної пори.
На одному з київських заводів його й відлили за проектом академіка Сичугова. Цей хрест і є, по суті, першим пам’ятником Шевченку. Його освятили й встановили на свято Іллі 1884 року. Стояти б йому сотні літ, та більшовицька влада вирішила по-своєму опорядкувати меморіал на Чернечій. Комсомолята на честь Першотравня висмикнули чавунного хреста із землі. Якби відчайдухи, котрі, ризикуючи багато чим, не приховали його, був би, мабуть, переправлений на мечі чи рала.
Розриті могили
У біографії Шевченка – і прижиттєвій, і в посмертній – багато чи то дивних, чи то символічних збігів дат, обставин. Найочевидніший приклад – дата народження 9 березня і дата смерті 10 березня. Можна навести вражаючі паралелі й посмертного періоду, пов’язаного з похованнями (зважте – похованнями, а не похованням). Тарасова мати похована в Керелівці в родинній садибі, і Тарас Григорович був фактично похований у брата на «городі». Ми вже писали, що для того, аби убезпечити могилу на Чернечій від зазіхань царської влади, кілька десятин тутешньої землі придбав у приватне користування його брат Варфоломій. Із таким розрахунком, аби святе поховання було недоторканим на його землі.
А тепер про розриту могилу. Сам`е це поняття страшнувате, асоціюється з вандалізмом, із діями гріховними, бо ж порушується спокій померлого. Шевченко лише писав про це – згадаймо його вражаюче сильну «Розриту могилу». Невже за одне це був покараний Господом? Його власні могили розривали двічі. Ніби собі напророкував таке Пророк.
Уперше Шевченкову могилу розрили в Петербурзі, аби тіло відправили в Україну. Цей гріх Бог мав би простити тим, хто це зробив, бо більшим гріхом для них було б, якби залишили Шевченка на чужині, чого він найбільше боявся і за що з того світу прокляв би.
Удруге розкопували поховання на Чернечій горі, перед тим як спорудити над могилою нинішнього пам’ятника. За майже 80 років надмогильний насип змістився внаслідок неодноразових впорядкувань. Ніхто не знав, де конкретно була викопана ритуальна яма, де точно ставити постамент із пам’ятником. Зробили розкопки. Для цього було створено спеціальну комісію. Можна зрозуміти дійсно технічну потребу удруге тривожити прах Кобзаря, але радянським безбожникам захотілося ще й відкрити труну. Те, що вони побачили, вразило! Тіло збереглося, ніби було забальзамованим, ніби захоронили його не сім з лишком десятків літ тому, а кілька місяців.
…Маю досить солідне видання «Кобзаря» початку шістдесятих років, але коли знадобилися точні цитати, не зміг знайти в радянському виданні ні «Суботова», ні тієї ж «Розритої могили». І в такий спосіб компартійні ідеологи не допускали нас до Шевченка. Подумалося, може, й отой височенний постамент на Чернечій – та ж сама практика спроб віддалити Тараса від народу. Але спроба марна. Для більшості українців Кобзар у серці. Куди ще ближче?