Аби «самі себе не побороли…»
– Те, що лідери Помаранчевої революції Президент України Віктор Ющенко й екс-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко розійшлися в різні шеренги, – сумно. Але обидві команди усвідомлюють: є спільна мета – самостійна, сильна й демократична Українська держава.
Але шеренги, якщо й розводити, то так, щоб вогонь полеміки спрямовували на опонентів, а не роздмухували його на міжусобиці, – розмірковує доктор історичних наук, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Юрій Мицик. – Бо й українська історія, і світова переконують, коли нема єдності еліти, то – біда для всієї нації, гіркоту чвар розхльобуватимуть десятки наступних поколінь. А коли єдність і віра множаться на жертовність…
Професор Юрій Мицик наводить приклад із історії Японії. Коли наприкінці 60-х років XIX століття її верхівці стало зрозуміло: Японія втрачає самостійність, переходить у колоніальну залежність від кількох держав – Англії, Португалії, Франції, то панівний клас – самураї – японські феодали запровадили рівність, пішли на самопожертву й відмовилися від привілеїв, заради того, аби Японія вистояла. Верхівка діяла спільно. І революція 1867-1868 років пройшла майже безкровно. У результаті за 10-15 років Японія повністю розірвала всі нерівноправні угоди, які втягували її в колоніальне життя і піднялася до провідних країн світу.
– Я не хочу, щоб наша країна стала імперіалістичною, головне, щоб це була Українська держава, а не територія якоїсь іншої імперії, – каже мій співрозмовник і наводить інший приклад. Уже коли Японія в 20-30-х роках XX століття напала на Китай і завоювала його північно-східну частину, то китайські комуністи й гоміндан (партія національної буржуазії) об’єдналися: поряд, в одну шеренгу стали Мао Дзедун і Чан Кайші. І це дало свої плоди.
А коли український народ 1648 року під проводом Богдана Хмельницького піднявся на Національно-визвольну війну, поряд стояли козаки й селяни, міщанство, духовенство, українська шляхта. Але після смерті Б.Хмельницького почався в Україні розбрат. Не зайве нині перечитати сторінки історії й замислитися… Проти законно обраного гетьмана Івана Виговського, який перемагає під Конотопом московські війська, в тилу, в Переяславі та Полтаві, піднімають повстання Пушкар, Барабаш, підбурювані північним сусідом. І Виговський, втягнений у внутрішні чвари, врешті зазнає поразки.
А коли гетьманська булава переходить до кволого Юрія Хмельницького – чвари посилюються і що маємо: розкол на Лівобережну й Правобережну Україну. Коли гетьман Іван Мазепа повертав Україну на шлях незалежності – знову чвари. Донос від Кочубея – Петрові на Мазепу. «Самі себе побороли», – з гіркотою потім скаже гетьман. Починалося з одного розколу, згодом – другий, третій – ланцюгова реакція. В результаті – понад 300 років бездержавності – страждання, геноцид, голодомори для стількох поколінь українців. Страшний факт: голод 1933 року забрав життя 10-ти мільйонів українців, яких заганяли у «світле майбутнє» в комуно-імперіалістичному СРСР. Виморювали в генах усе національне, вселяли покору й страх.
Але ж... На сторінках історії України – життя-самопожертва Тараса Шевченка. І перемога під Корсунем, де на карту було поставлено майбутнє України… І подвиги-самопожертви козаків, селян, імена яких розсіяли віки.
– Стільки разів, заглиблюючись у архіви, я читав: «Такий був запеклий селянин, ані слова не сказав, хоч на палю його садили…» – пригадує Юрій Андрійович слова польського карателя XVII століття. – Люди з народу переконано відстоювали свою державу, її інтереси. Ще приклад із часів Української повстанської армії. У її рядах був хлопчик, якого вороги спіймали пораненим. І він розірвав на животі нитки-шви: волів померти, але не видати товаришів…
На жаль, століття бездержавності зробили своє. Згадаймо хоча б другу половину XX сторіччя, нашої недавньої історії. Україною-республікою керували люди, які, може, любили її як територію. Але не любили ні цей народ, ні нашу мову, культуру. Вони були чужі, хоч за паспортом могли бути будь-якої національності.
– Розглядаю події 1991-го як перший крок до реальної незалежності України, – продовжує професор-історик. – Але на що та «верхівка» перетворила Україну? Нагорі – олігархи, а народ зубожів. Розкрадання, антиукраїнська політика тривали. Тож Помаранчева революція – другий крок до справді самостійної України. І зрозуміло, чому такий спротив був із тієї, іншої сторони! Але не зрозуміло, чому всенародно обраний Президент Віктор Ющенко, за всієї до нього поваги, робить такі повільні кроки? Досі не реабілітовано бійців УПА. Хоча б указом Президента, адже нинішній парламент навряд чи на це здатний. У грошах – це мізер, мало бійців УПА залишилося, але це була б моральна втіха людям, хоч наприкінці життя відчули б, що Україна їх подвиг оцінила.
Одним із гасел Майдану було: «Злодії повинні сидіти в тюрмах». І хто ж сидить?! Резонансні справи затягуються. А те, що Юлія Тимошенко говорить про корупцію, хай Президент спростує, подасть такі факти, щоб я їм повірив. Як просуваються гучні справи щодо новітніх сепаратистів? Нам що, восени 2004 року не вистачало повернення до 1917-го, коли поділяли Україну на кишенькові – Донецько-Криворізьку республіку, Одеську, Харківську? І ще – Президент і уряд мали б забезпечити українську інформаційну перевагу. Що дотепер чуємо в ефірі? У питаннях мови, культури надії Майдану виправдовуються тільки певною мірою, повільно. Зрозуміло, новій владі дісталося таке господарство, яке треба розчищати як Авгієві стайні: крок за кроком. На сентенції «інтернаціоналістів»: «На патріотизмі економіку не збудуєш», хочеться відповісти: «Це – брехня!». Є сили, для яких наша незалежність не бажана. Тому не минути і криз, і блокад, треба через це пройти.
Часом чуєш: «Я розчарувався». Ще не встигли і перемогу відчути, а вже розчарувалися. Треба бути бійцем до кінця, йти новим шляхом, хоч на ньому трапляються і зради, і провокації. Адже шлях до незалежності нелегкий і його треба пройти гідно. Всім.