0,35 книжки на душу українця
Чи не з тих часів родом ця підневільна міграція людей і понять – коли з намолених віками місць виганяли віру, а в церквах влаштовували клуби й склади? Мене часом запитують, як пройти до одного із дуже солідних столичних банків на вулиці Горького, і я завжди при цьому думаю, що мали б цікавитися щодо цієї адреси зовсім з іншого приводу.
У стін величного будинку, напевне, не було б темно-дзеркального «оперення», як нині, і вигляд він мав би не настільки розкішний, але до нього поспішали б не успішні банківські працівники, а діти. Бо ж архітектори замислювали його як сучасну столичну дитячу бібліотеку – не лише з читальними залами, а й комп’ютерними, з кінотеатром, басейном тощо. Коли будинок спорудили десь на дві третини, його почали у дітей відбирати. Тоді, за часів прем’єрства Лазаренка, про таке свавілля не раз публікувалися статті майже у всіх українських газетах, але ніхто на них не зважав. Якби хтось зорганізував киян на захист цього інтелектуального дитячого осередку і вони хоч кілька днів постояли довкруж нього, як на майдані Незалежності в часи Помаранчевої революції, можливо, він таки не став би бюджетним презентом багатому банку, вкраденим у дітей… Але в нас у незалежній Україні призвичаєно помирати тихо й поодинці. Так зникали з вулиць (і продовжують зникати) бібліотеки, книгарні, дитячі заклади, видавництва та інші об’єкти інтелектуально-культурного призначення – їхні адреси експропріювали казино, ресторани, бутики і таке інше. Звісно ж, не самовільно – з державної згоди…
Тепер ми дійшли до того, що за показниками індексу гуманітарного розвитку (сюди входить і тривалість життя та охорона здоров’я, освіченість населення та його доступ до цивілізаційних благ, зокрема й духовних) Україна перебуває на 73-му місці серед держав третього світу. А на кожного громадянина у нас щороку продається 0,35 книжки – менше, ніж у Конго, Зімбабве й Сенегалі. Ми – єдина країна в Європі (крім Білорусі), яка не підписала Флорентійську конвенцію – міжнародний документ державного захисту книги. Тому Росія, яка зробила це в середині 90-х років минулого століття, тепер займає 95% українського книжкового ринку. Ці відомості – з виступу письменниці Оксани Забужко на прес-конференції, де відомі представники гуманітарної інтелігенції (Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Олесь Санін, Володимир Моренець) оприлюднили свою заяву про невідкладне створення при Президенті України Національної ради з питань гуманітарної політики. Проте не можна стверджувати, що нічого не робила для книговидання держава. Як зазначив Євген Сверстюк, «якби опублікувати назви всього, що видав за бюджетні кошти колишній гуманітарний віце-прем’єр Дмитро Табачник, це б наочно продемонструвало, на що пішла державна дурість і безконтрольність».
«У текстах, кадрах, музиці творчої гуманітарної інтелігенції, – сказав кінорежисер Олесь Санін, – з’являється історія душі нашого народу. Нині ж вона від цього процесу фактично відсторонена».
«Коли повернувся після місячного стажування у Франції, перші три дні, подивившись телебачення, мав шок: відчуття якоїсь комуналки із дріб’язковими чварами, – поділився невеселими враженнями письменник і літературознавець Володимир Моренець. – І це є наше життя? І це єдина мить, яка неповторна? І на це приречена моя дитина? Який жах! Оце катастрофа! Нас до цього призвичаюють, що так і треба жити»…
«За 1990-ті роки, – говориться у «Зверненні представників гуманітарної інтелігенції до Президента України», – Україна майже повністю втратила власний книжковий, аудіо-, відео- та кіноринок, а відтак і можливість самостійно формувати власну духовну ідентичність. Все, що зроблено в цій царині, – не завдяки, а всупереч державі та її чиновницькій орді.
Впродовж останніх півтора десятка літ з боку держави не зроблено жодного кроку для системної співпраці з авторитетними фахівцями гуманітарної сфери. Провідні фахівці не лише відсторонені від формування та впливу на прийняття рішень у цій галузі, але й позбавлені інформації про такі рішення. Існуюча система радників привела до глибокої кризи й деградації культурної політики у владі.
Усвідомлюючи глибоку кризу у стосунках «сучасна влада – гуманітарії», ми наполягаємо на створенні дієвого громадського утворення – Національної ради з питань гуманітарної політики держави при Президентові України, куди б увійшли авторитетні фахівці, а не представники партійної номенклатури від гуманітаріїв».
Щоб повернути країні духовне здоров’я, вже мало цікавитись, як у тій казці, хто їв з наших мисок і пив з наших кухлів. Пора виходити з інтелектуальної голодівки, десятою дорогою обминаючи наші культурні смітники. Принаймні, за влади, яку народ відстоював на морозі, довіряючи їй свою віру й надію.