«Три дороги» привели до любові
Мало не щодня на українській естраді спалахують зірки – більш або менш помітні. Є з-поміж них і такі, які, на жаль чи на радість, гаснуть, не встигнувши зажевріти. Їхні промінчики тьмяні, холодні, одноманітні, тому-то й не бентежать наші душі, не зворушують серця. Купатися у променях слави дано не кожному. Утім, в Україні достатньо талантів, які анітрохи не переймаються славою: званнями, нагородами, титулами, але їхні імена на вустах українців і не лише – вони знані й шановані далеко за межами рідної землі. Такими мені бачаться Інеса Братущик та Орест Хома, заслужені артисти України. Цей неповторний дует упродовж 15 літ зачаровує своїми піснями українців усього світу. Тож недарма вони жартома називають себе міжнародними артистами України.
До родини з України
«Упіймати» артиста – непроста справа, а таких, як Інеса Братущик та Орест Хома, й поготів, позаяк вони більше гастролюють, ніж сидять удома. Чесно кажучи, я з весни «полювала» за ними, а зустрілися ми на початку осені – на четвертий день після їхнього повернення із тримісячних гастролей у Канаді. Коли почула у слухавці дзвінкий, наче дзвіночок голос пані Інеси, зрозуміла, що відступати мені нікуди. Одначе довго вмовляти її не довелося – одразу погодилася зустрітися, зауваживши лиш, що вони як слід не адаптувалися до київського часу: «Організм ще куняє, проте ми вже працюємо. Наступними вихідними маємо концерт у палаці «Україна».
– А що ж вас заманило так далеко – до Північної Америки? – поцікавилася в артистів.
– Українці, – першою почала розповідати Інеса, а Орест разом зі мною уважно її слухав і усміхався. – Ми поїхали до нашої великої родини з України. Щонайперше, взяли участь у щорічному фестивалі мультикультур у Бремтоні і були єдиними у павільйоні України. Для нас – то велика честь. За три дні мали одинадцять концертів. Публіка – виключно англомовна, тому нам було непросто завоювати її. Після першої пісні глядачі прискіпливо прислухалися та придивлялися до нас, після другої – усміхалися, а після третьої – полюбили нас і навіть підспівували «Ой, слаба я, слаба» (так називається наша українська жартівлива пісня).
– Наш народ – дивовижно співучий, – приєднався до розмови пан Орест. – Але пісні його переважно ліричні, тужливі, з плачем подекуди, хоча ми вміємо також жартувати. Маємо велике бажання й натхнення випустити цього року СD з українськими народними піснями. Певна річ, знайдеться там місце й для жартівливих. На превеликий жаль, у репертуарі українських співаків небагато народних пісень, зникли фольклорні гурти.
– Окрім фестивалю в Бремтоні ви, напевно, мали концерти й в інших містах Канади?
І.Б. – Звісно. Брали участь у фестивалях «Веселка», «Золотий клен», «Лемківська ватра», «Блювер вест вилич», «Гарбард фронт», а 1 вересня мали двогодинний сольний концерт у Торонто. Скрізь, де ми виступали, були аншлаги. Канадійські українці гуртуються довкола пісні. Вони дуже переймаються долею України, переживають за все, що тут відбувається.
О.Х.: – Нам пропонували ще залишитися на певний час, але ми повинні повертатися додому, бо ж наша доня Мар’янка мала йти до школи і були заплановані концерти в Україні. Це її перші «гастролі» до Канади, і вона з того дуже тішилася: спілкувалася на вулиці з єнотами – вони там ходять поміж людей, як у нас собаки й кішки, канадійський гусак намагався ущипнути її за сукенку. А які враження від відвідин Діснейленду та Вандерленду, подорожі до мальовничих озер... Коли наближався час повертатися в Україну, доню запитали, чи хотіла б вона назавжди залишитися в Канаді, на що вона відповіла: «Якби щодня ходити до Вандерленду, то так, але я вже скучила за домом, за школою».
На естраду прийшла з путівкою «Червоної рути»
– Останні два-три роки ваш дует зник із теле- та радіоефіру. Я вже, було, подумала, що ви залишили сцену.
І.Б.: – Ваша правда, так складаються обставини, що ми більше гастролюємо по світу, аніж виступаємо вдома. І на те є свої причини. Самі розумієте, як фінансово складно пробиватися артисту на телеекран, а щоб організувати сольний концерт…
О.Х.: – Треба добряче потрусити не одного мецената. Та й із випуском альбомів є проблеми. Ми поки що маємо їх п’ять і плануємо цього року записати шостий, одначе прикро, що їх тиражують усі, кому не ліньки.
І.Б.: – Одначе ми є і робимо свою справу – пропагуємо українську пісню за межами України і в Україні. Мені не байдуже, що співатимуть наші діти, тому хочеться донести до людей усе те найкраще, що є в наших піснях – духовність, щирі почуття. Я виростала на піснях Володимира Івасюка – була першим лауреатом першого конкурсу «Червона рута». Із того вельми пишаюся. Івасюкові пісні дивовижно мелодійні, бо творчу наснагу він черпав із народних пісень. Володимир виріс на них, сподіваюся, що моя Мар’янка також співатиме його «Червону руту».
– Вона має талант до співу?
І.Б.: – Так, любить співати і навіть вже виходила з нами на сцену. Проте я не наполягаю на тому, аби пішла нашим шляхом. Ким стане – покаже час, але точно знаю, що не математиком.
– Можна сподіватися, що після тривалих гастролей вас нарешті побачать і почують на українській сцені?
І.Б.: – Ми того дуже хочемо, і вже є перші запрошення, отож без окрайця хліба не залишимося.
О.Х.: – Хотів би зауважити, що ми не гонимося за «довгим доларом». Ні за які гроші не вийдемо на сцену, якщо концерт не відповідає нашим душевним і духовним засадам. Ми вільні, маємо можливість дозволити собі робити те, що нам подобається. Якщо дивимося в очі публіці, то щиро, без краплини фальшу. Утім, найменший фальш не сховаєш навіть найвишуканішим убранням.
– До речі, хто займається вашим іміджем – убранням?
І.Б.: – Фасони придумую я сама, а втілюють їх модельєри, мої товаришки. У своєму вбранні почуваюся, наче риба у воді. Маю строї, яким уже десять років, але все одно їх дуже люблю. Я не розумію тих виконавців, які виходять на сцену в тому, в чому сплять.
– Розкажіть, будь ласка, як народився ваш дует, бо оскільки мені відомо, ви тривалий час ходили різними чи радше – паралельними стежками?
І.Б.: – Певно, що паралельними (дзвінко сміється. – Авт.). Я була солісткою в ансамблі «Мальви».
О.Х.: – А я грав та співав у «Ватрі» з Оксаною Білозір, у «Черемоші» з Аурікою та Лідією Ротару, у «Смерічці» з Назарієм Яремчуком, у гурті Віктора Морозова «Не журись». За наполяганням батьків (вони дуже хотіли, щоб я став лікарем) навчався у ветеринарному інституті, але з музикою не поривав. З гастролями об’їхав півсвіту, тому довелося розпрощатися з інститутом.
Якось я ремонтував на вулиці у Львові своє авто…
І.Б.: – І треба було мені саме тоді проходити тією вулицею. Я мала у своєму репертуарі пісню «Три дороги» (одна – в розлуку, друга – в любов, а третя та, що не знайшов), і щось вона не вельми у мене «пішла» з першого разу. Запропонувала Оресту (у нього чудовий тенор) заспівати її разом. Відтоді ми 15 років у парі.
– Виходить, що «Три дороги» привели вас до любові?
О.Х.: – Саме так, ми обрали ту, другу дорогу. Пісня ходила поміж нас і поєднала наші долі й серця.
Парасолька на кожен дощ
– Ви не набридаєте одне одному, адже і вдома, і на роботі, і в дорозі разом?
І.Б.: – Що ви – ми не можемо жити одне без одного!
О.Х.: – Коли я їду сам до Львова до мами, то по телефону з Інесою стільки грошей проговоримо, що вигідніше було б узяти її з собою.
– А хто глава у вашій родині?
І.Б.: – Чоловік, а я – шия, але я – хороша шия, бо тримаю таку велику голову.
– На кухні, певна річ, головує дружина?
О.Х.: – О, це її улюблене місце. На жаль, не завжди доводиться смакувати її фірмовим пирогом з рибою, бо ж часто ми далеко від дому. Інеса – чудова дружина, мама і господиня.
І.Б.: – Гляди ж, не перехвали (сміється. – Авт.). Справді, я, як кожна жінка, люблю порядкувати на кухні.
– Хто першим прокидається у вашому домі?
І.Б.: – Я, бо маю зготувати сніданок, розбудити Мар’янку, а каву готує наш тато.
– Маєте хобі?
І.Б.: – Люблю компонувати квіти.
О.Х.: – А моя пристрасть – авто.
І.Б.: – Стривайте, у мене також є пристрасть: обожнюю парасольки, маю їх майже два десятки. Вважаю, що парасольки, скажімо, як капелюшки, рукавички, мають пасувати до одягу.
– У вас сьогодні, либонь, помаранчева, бо бачу на вас помаранчеву футболку?
І.Б.: – Саме так. Ось вона!
Наречена співала на своєму весіллі
Поки ми спілкувалися, Інеса дістала купу фотографій, які вони привезли з Канади. Одна з них мені дуже сподобалася: родина в церкві.
І.Б.: – Це ми разом після першого причастя Мар’янки. До речі, вона причащалася в тій же церкві, де мене хрестили і де ми взяли шлюб.
– То вас хрестили не у Львові?
І.Б.: – Ні, у радянські часи майже усі ж були атеїстами. Мене хрестили, коли виповнилося 23 роки. І відбувалося це в Канаді, під час гастролей. Моєю хрещеною мамою була Оксана Сав’як – відомий дантист, яка намагалася не пропускати наших концертів. Я їй була за доньку. Уночі вона власноруч пошила для цієї церемонії біле плаття.
– Що ви відчували, коли вас хрестили?
– Блаженство! Я дуже хвилювалася і плакала. Орест, який знімав усе, теж плакав.
О.Х.: – А парафіяни – канадійці, італійці, американці – гордилися з того, що українка приїхала з-за океану до їхньої церкви, щоб прийняти хрещення.
І.Б.: – А чотири роки тому ми обвінчалися в цій же церкві. Наше весілля було дивовижно веселим, пісенним. Уявіть собі: наречена з дружками, а ними були мої подружки дитинства, які оселилися тут: Калина Йосипів (живе в Торонто) та Світлана Чех (мешкає в Нью-Йорку) їдуть до церкви і на три голоси співають українські пісні. На світлофорах нам аплодували.
О.Х.: – Та й під час весілля молода не плакала, а співала перед мікрофоном і всіх розважала. Хоча дотримувалися усіх весільних обрядів: нас благословляли, я викуп платив за наречену.
– Дивлюся на вас і тішуся: ви така щаслива пара, певно, ніколи не сваритеся?..
І.Б.: – Ніколи, у нас бувають лише творчі суперечки.
О.Х.: – Ми знаходимо завжди консенсус, адже маю сімейного дипломата: Інеса – магістр факультету міжнародних відносин університету славістики.
– Як вам живеться в Києві? За Львовом, либонь, скучаєте?
І.Б.: – Ми дуже любимо своє рідне місто, бо воно – неповторне. І Київ нам до душі, особливо кияни – такі щирі, прості, добрі.
– Сподіватимемося, що ви порадуєте їх своїми концертами.
О.Х.: – Звичайно, раді бачити усіх у глядацькому залі.