«Убивай її… не боляче»
Типову двоповерхову школу планували звести у спальному мікрорайоні «Молодіжний» ще на початку дев’яностих. Невдовзі через відсутність коштів будівництво заморозили, і ще з півроку воно охоронялося. Коли ж охорону зняли, місцеві мешканці розтягли усе, що могло хоча б якось знадобитися у господарстві. Від довгобуду залишився лише каркас, який «приватизували» підлітки. У ньому облаштували кільканадцять квадратних метрів для своїх розваг та ігрищ, лякаючи ними запізнілих чи випадкових перехожих.
Саме тут, 27 червня цього року, серед білого дня сталася трагедія, яка зламала життя двом, а в третьої, сімнадцяти-річної дівчини, відібрала життя.
– Однокласниці Мар’яна з Оленою жили в одному будинку, однак їхні стосунки дружніми ніколи не були, – каже класний керівник дівчат Ольга Дмитрівна. – Більш-менш спілкуватися почали з дев’ятого класу, після літніх канікул. Чому я так добре це запам’ятала? Бо розпочалася та дружба зі сварки поміж ними. Річ у тім, що сім’я Олени жила бідненько, батьки Мар’яни навпаки – заможно, могли дозволити доньці річ, про яку інша доросла дівчина може тільки мріяти. Отож інколи Мар’яна дошкульні речі Олені говорила. А посварилися, звичайно ж, за хлопця. З’явився в нашій школі такий собі Андрій Смирнов, в паралельному класі навчався. І що б ви думали – симпатичний, самовпевнений, він чомусь віддав перевагу Олені, почав, говорили мені, з нею зустрічатися. Як довго – не скажу, не знаю, одначе, коли в школі з’явилася Мар’яна, в Андрія з Оленою дружба закінчилася. А невдовзі виникла та сварка, що призвела до трагедії. Хоча зовні Олена поводилася пристойно й з Мар’яною нібито почала спілкуватися. Мені й Олену шкода, гадаю, убивати Мар’яну вона не хотіла…
У квартирі № 69, де мешкала недавно Мар’яна з батьками, зараз ніхто не живе. У порожній оселі дзвінок у двері пролунав занадто гучно і лишився без відповіді. Тільки з сусідньої квартири визирнула літня жінка. Поцікавилася, у якій я справі до її сусідів. Сумно похитавши головою, запросила ввійти.
– Вони після смерті Мар’яни одразу ж виїхали звідси. Хтось казав, що в місті не захотіли залишатися. Мар’яну ховали десь на Львівщині, подейкували, там їхні всі родичі. А що я можу сказати? Дуже порядні люди Світлана з Олексієм, і доньку такою виховали. А що вже красуня була – це точно, вся в батька, – співрозмовниця на хвильку замислюється, а потім веде далі. – Андрія часто бачила, все з квітами приходив, а бувало, мабуть, як посваряться – чекав біля під’їзду. Дивишся – вже помирилися, все добре. Гарна була пара. Я частенько жартувала щодо їхнього весілля. Не судилося. Що вже там в Андрія було з тією дівкою, не знаю і знати не хочу, одначе так вчинити… Світлана в той вечір на роботі затрималася, а близько десятої подзвонила у двері, питає стривожено: чи не бачила я Мар’яну? А я й справді її востаннє бачила, коли вони з тією йшли у бік недобудованої школи. Сказала їй, і Свєта побігла туди. За годину чую ґвалт страшенний у їхній квартирі. Коли ж зазирнула, мені сказали, що Мар’яну знайшли мертвою і дуже побитою. Такого й ворогу не побажаєш…
Зі свідчень Олени А. «Мар’яна присягалася, що розірве усі стосунки з Андрієм. Адже я їй усе пояснила. Він був моїм хлопцем, у нас були інтимні стосунки, і вона не мала права заважати. Одначе після всіх обіцянок Андрій знову чекав біля під’їзду на Мар’яну, а коли вийшла, вони удвох кудись пішли. Я була у відчаї, не знала, що зробити, аби ці побачення припинити. У той день несподівано зустріла Семена К. Він нещодавно звільнився з в’язниці, де відбував покарання за грабіж. Не знаю, як мені спало на думку, але я попросила його поговорити з Мар’яною, якщо ж не зрозуміє, залякати її. Пригостила пивом, і Семен погодився, сказав, щоб я постаралася привести Мар’яну до недобудованої школи. До неї прийшла по обіді, запевнила, що не ображаюся, хай, мовляв, зустрічаються з Андрієм, попросила піти зі мною, збрехавши, що привезли нові диски, і можна послухати їх разом. Мар’яна не заперечувала, сказала, що тільки-но переодягнеться, з радістю піде зі мною. Коли ж ми йшли до школи, вона розповідала про їхні стосунки з Андрієм, казала, нібито з його слів, що у нас з ним все було несерйозно, по-дитячому, а от з нею, Мар’яною, кохання на все життя. Після цього я вже не сумнівалася, що провчити її треба добряче і не тільки словами. Коли ж назустріч вийшов Семен, вона, мабуть, зрозуміла, для чого я її привела, хотіла повернути назад, але я її заштовхнула всередину. Мар’яна з Семеном залишалися наодинці близько години. Я чула, як вона кричала, кликала на допомогу. Коли вона нарешті вийшла, я зрозуміла, що сталося, дала їй свою хусточку, аби вона витерла кров. І раптом Мар’яна почала погрожувати, що піде до міліції і ми з Семеном будемо сьогодні ж увечері у в’язниці. Семен розлютився, ухопив її за волосся і потяг за собою, а мені наказав іти геть, мовляв, усе забудь…»
Зі слідами страшних побоїв Мар’яну пізно ввечері знайшла її власна мати. Збагнувши, що доньці вже не допомогти, кинулася з диким криком на вулицю. А вночі Олену та Семена арештували.
– Я розкаююся, – каже навчена державним захисником Олена, – що підмовила Семена на таку жорстокість. Проти будь-якого рішення суду заперечувати не буду, однак, – веде своєї, – якби Мар’яна не роздратувала мене в останню мить, нічого не сталося б. Я ж їй і хустину власну давала, а вона до мене з погрозами. Семен не стерпів і убив її. Чи здогадувалася, що він робитиме далі? Авжеж, ще й казала йому, аби убивав… не боляче. Тільки ж хто знає, що там в голові в зека? Я сама його побоювалася.
Фахівці стверджують, що на Олену та виконавця її замовлення чекає тривалий строк ув’язнення. Тільки хіба ж це зарадить Мар’яниним батькам, для яких разом зі страшною смертю одиначки назавжди зник сенс життя?