Шевченка вабила Чернеча
Канів – Мекка для українців усього світу. Багато їх сюди, на Чернечу гору, до могили Шевченка приїжджає не на екскурсію, а як на прощу, тому й бувають тут не один раз. Як от і ми. Сходження від підніжжя до вершини гори – то необхідний ритуал, під час якого помисли звільняються від дріб’язкості, душа та розум налаштовуються на високі помисли, відкамертонюється серце.
Тут козацький пантеон
Зі шкільної парти переконані, що Тарас Шевченко заповів, аби саме тут його поховали. Одразу ж спливають у пам’яті слова «Як умру, то поховайте…» Але ж і лани широкополі, і Дніпро, і кручі є в багатьох місцях уздовж древнього Славутича. Чому ж вибрали Канів і саме Чернечу гору? До речі, поряд інша гора, дуже схожа. Біографи поета знають, що він жодного разу не вказував на конкретне місце для свого вічного спочинку. Вони точно знають і те, що ті, хто перевозив тіло Кобзаря в Україну, підшуковував місце для його упокоєння в українській землі, дуже точно виконали Тарасів заповіт.
До свого останнього прижиттєвого приїзду в Україну Шевченко ніколи й не бував у цій місцевості, але добре знав її. У чужих далеких краях подумки не раз линув сюди. Що його так вабило, якийсь неймовірної сили магнетизм притягував стражденну душу до Чернечої гори? Мабуть, не випадково, коли трапилася остання нагода побувати в Україні, він найперше поїхав не туди, де народився, не до родичів, не до милого серцю Києва, не до гостинних Тарновських на Чернігівщину і не до Михайла Максимовича, який жив тут неподалік, на протилежному березі – Тарас Григорович приплив сюди. Максимович пропонував йому для поселення теж дуже мальовниче місце, теж на горі. Та ні. Шевченко ж хотів придбати тільки канівську Чернечу. Вона приваблювала його своєю назвою, історією, легендами, духом козаччини. Він знав, що тут стояв колись козацький монастир, тут козацькі могили, тут похований – теж за заповітом – легендарний Іван Підкова, страчений у Львові. Тобто на Чернечій – своєрідний український пантеон, виняткова енергетика, котра якимось чином мала вплив на Шевченка, на його творчість і тоді, коли він перебував за тисячі кілометрів від цих місць. Якась космічна трансформація не інакше.
Але йому не судилося за життя володіти цією землею, влада не дозволила придбати її. Можливо, тому, що невдалий день обрав для прибуття до Канева – 13 червня 1859 року. Цього ж числа рівно через місяць поета заарештовують, а ще через місяць, теж 13-го, – день його останнього прижиттєвого перебування в Україні. Якась зловісна магія чортової дюжини. Якась настійна повторюваність. Чи випадкова?
І знову з далекого холодного і зловісного для поета Петербурга він думками і в листах друзям прагне сюди. Своїм зболеним серцем малює по-дитячому ідилічні картинки свого щасливого життя на Чернечій горі – в затишному саду в біленькій хатці з любою і доброю молодою дружиною. Збудується за українським звичаєм неодмінно на горі – найближче до сонця і неба, де вітри одганяють все лихе – подалі від нечистої сили, яка полюбляє яруги й болота. Від неї, до речі, Тарас, і не вберігся: вона його позбавила життя в Петербурзі, спорудженому Петром-тираном на болотах. У тих північних болотах Шевченка й похоронили. То неймовірний жах, якщо зважити на те, що Тарас Григорович за життя по-справжньому боявся лише одного: померти на чужині, просто таки панічно боявся навіки залишитися в ній. Ось чому після його смерті краще українство того часу так настійно домагалося прах великого сина України повернути рідній землі, вознести з боліт на омріяну гору, де він навік і зостанеться.
Та було те непросто справою. Царська влада і за життя не дозволила Шевченку поселитися тут і після смерті всіляко перешкоджала.
Перешкоджали й недруги, і друзі
Повернути тіло Шевченка Україні громада доручила його другу, художнику Григорію Честахівському. Величезну відповідальність взяв на себе цей чоловік, можна сказати, він виконав місію національного масштабу.
Честахівській добре знав про канівські мрії поета і тому, довго не затримуючись у Києві, труну, яку дістали з петербурзьких боліт, доставили Дніпром до Канева, аби винести на висоту, на якій споруджують храми. На останньому шляху в Україну Шевченкові викопали аж чотири домовини, але Честахівський наполіг, щоб місцем вічного спочинку великого сина України стала Чернеча гора. І сам вибрав на ній місце для могили. За що, до речі, був «битий» і друзями, й недругами.
Коли пізніше до Канева приїхав один із братів Лазаревських, то ледь не з кулаками накинувся на Честахівського: мовляв, куди зарив Шевченка!
Дещо збентежений таким випадом Григорій Миколайович ще раз піднявся на Чернечу і вкотре переконався, що вчинив правильно. Перед ним відкрився такий Дніпро, така безмежна далечінь, що не було сумніву: цього прагнув Тарас, тут його душі привільно. І сказав: «Нехай нас нащадки розсудять». Тепер про недругів.
Остання траурна подорож Шевченка в Україну, супроводжувалася і почестями, і супротивом. Знаходилися людці, котрі хотіли, аби і по смерті й на цій безлюдній горі душа страждальця не мала спокою.
Сталася пригода з переміщенням труни з пароплава «Кременчук» на сушу. До самого берега він не зміг причалити. Легкий човен-плоскодонка не витримав би ваги свинцевої труни, а важкий дубовик сів би на мілину. І тоді додумалися підкотити під пароплав воза. В нього замість коней впряглися люди, згадує очевидець М.Чалий, і витягли воза з води. А на Чернечій очікувала інша несподівана неприємність. Під’юджені поляком-українофобом Монастирським гробарі відмовилися копати яму. Тоді за лопати взялися родичі поета, деякі селяни та студенти Київського університету. (Хтозна, може, діти чи онуки тих студентів були у лавах героїв Крут).
І далі не могли заспокоїтися недоброзичливці. Нашіптували поліції, ніби могила на Чернечій – місце, де збираються вільнодумці й бунтівники, котрі мають наміри винищити канівських поляків та євреїв. І влада замахнулася, було, на святиню – хотіли влаштувати на Чернечій міський цвинтар, аби могила Шевченка була непомітною серед інших. Була як всі.
Аби цього не сталося, Варфоломію Шевченку довелося купувати шмат землі з могилою брата у приватне користування. Слава Богу, приватна власність в царській Росії була недоторканою.
* * *
Ось така історія перетворення однієї з канівських гір на святе місце. На колись безлюдній місцині, де росло кілька диких груш і кущів глоду, де шугав «москаль» (холодний північний вітер), щодень є люди, часто їх багато приїздять з усього світу. Чернеча гора, як чудодійна ікона зі своєю величезною енергетикою, стала одним із чудес світу, центром українського всесвіту.