Повітряний крейсер із берегів моря Лаптєвих
Американці хотіли купити його на вагу золота
В Ангарному комплексі столичного НАУ є літак, який вважається одним із найстаріших на теренах колишнього Союзу. Та й у світі такий раритет – рідкість. Туполєв сконструював його 1929 року і назвав АНТом-7. Начальник Ангарного комплексу Сергій Михалевич реконструйовував літального апарата вісімнадцять років. Привіз він його з Якутії. Якщо про завершення реконструкції АНТа-7 ЗМІ повідомляли, то про північну епопею Сергія Михалевича розповідається вперше. А вона не менш захоплююча ніж історії часів епохи Великих відкриттів.
– Пане Сергію, як так сталося, що ви з Києва подалися на береги моря Лаптєвих за ось цим старовинним літаком?
– До Тіксі ми поїхали не просто так. Про місце перебування цього екземпляра АНТа-7, який 1945 року розбився за 300 кілометрів від того заполярного порту, знали ще вдома. То був 1983 рік. У союзному міністерстві авіації надумали створити музей, в якому експонувалися б усі літаки, які будь-коли конструювали в СРСР. Музей планувалося відкрити в Ульянов-ську. Але перед організаторами постала фінансова проблема. Адже пошуки і транспортування, а особливо реставрація літаків, вимагали неймовірних затрат. Тому вийшли з ситуації по-радянськи. Усім вищим і середнім авіаційним школам країни було доручено знайти і за власні гроші підготувати для ульянов-ського музею ту чи ту модель літака. Отож, НАУ дістався саме АНТ-7. На півночі він працював як розвідувальний і транспортний засіб. Збереглися залишки тільки трьох екземплярів. Цілих не було жодного. Тому ми зайнялися пошуками решток цих трьох. Один із них, згідно з даними мінавіації, лежав на мисі Канін Ніс у Ненецькому АО. Він дуже погано зберігся, тож не взяли з нього майже нічого. Другий розбився вщент на Камчатці. Третій же був найбільш придатним для транспортування до Києва. Літак лежав у відлюдному північному районі Верхоянського хребта. Ці безлісі гори, холодні й негостинні, вразити можуть навіть бувалого мандрівника. Знайшов літак 1960 року місцевий якут-оленяр Шамаєв. Гнав своє стадо понад річкою Улахан-Унгу-Ахтах, і здалося йому, начебто щось блиснуло на горі. Цілий день піднімався туди. Повідомив місцеву владу. З Тіксі направили на місце експедицію: трьох міліціонерів та ще кількох місцевих. Там вони знайшли останки пасажирів та пілотів, які пролежали просто неба сорок років. Згідно з інструкцією, правоохоронці висадили в повітря літак, пробивши для нас чималеньку діру в корпусі. На щастя, вони небагато з собою вибухівки принесли.
– Чи вдалося вам довідатися, що то був за літак, який виконував рейс і хто його пасажири?
– Дізнатися було нескладно. Адже в архіві знайшлися записи про відправку літака з Якутська до Тіксі, який зник 8 квітня 1945 року. На його борту було двоє пілотів, п’ятеро пасажирів, серед яких чотирирічна дитина. Підтвердили цей запис і документи, які ми знайшли на місці, й навіть газети в поштовій сумці – «Стахановець Арктики», за 23 лютого. Їх везли в порт на морі Лаптєвих як найсвіжішу пресу. Група, яка висаджувала в повітря літак, навіть не позбирала те все. Скелети ми поховали під дерев’яним пам’ятним знаком, який встановили наші попередники.
– Пам’ятний знак встановили, а людські останки не закопали?
– Певне, їм просто не хотілося лупати мерзлий кам’янистий ґрунт. Довелося нам. Здається мені, літак потрапив у зону зледеніння, отож його поступово притискало до землі. Пілоти знали свою справу, тому вдало «приземлилися» на схилі гори, хоча там скелястий хребет!.. Три сотні кеме до найближчого населеного пункту в умовах засніженої заполярної гірської тундри – це вам не Труханів острів. Розділилися на дві групи. Одна пішла в Тіксі по допомогу, друга залишилася. Загинули обидві. Ніхто не вижив. Після поховання ми зайнялися літаком. Мали тоді, в серпні 1985 року, вертоліт МІ-8. Ним і хотіли транспортувати АНТ-7 над голими безлісими горами. Але постала проблема, яка дуже ускладнила нашу роботу. Пілоти вертольота відмовилися піднімати на підвісці рештки літака. Через його парусність – тобто через легкість. Вітри там такі, що могло знести й повалити вертоліт з його ношею. Змушені були погодитися на те, щоб порізати літак на частини, які могли б вміститися в салоні. Головне – забрати все вціліле.
– Скільки ходок довелося зробити до Тіксі, поки все перевезли?
– Перевозили не до Тіксі, а до чогось схожого на поселення – Булун. Воно було найближчим до місця знахідки. Тримали руками прив’язані сяк-так металеві конструкції, а вітер теліпав ними, ледве нас не витягав через відкриті задні дверцята МІ-8. Скільки ходок – не пам’ятаю вже. Багато. Хоча літак невеличкий, та деталей багато. Тільки гофрованої бляхи скільки! Здається мені, під час цих перевезень літак більше втратив, ніж під час падіння в 45-му. З Булуна до Тіксі возили вже тіксінські пілоти. Їм було легше. А от на хребті складнощі були. Приміром, щоб дістати двигуни, яких лавиною знесло в ущелину, треба було залітати в неї заднім ходом – бо в сопла вертольота набивалося каміння та бруд, і він міг упасти. Робота вертольота теж недешево обійшлася. За годину треба було платити 400 карбованців.
– Якими інструментами ви ділили конструкції літака?
– Різали вручну, пилами. Робота нелегка і за одну експедицію, яка тривала чотири дні, ми не впоралися. Змушені були організувати ще одну – за два місяці, в жовтні 85-го, знову приїхали до Тіксі. А там вже лежав сніг. Спочатку захвилювалися, як то буде в умовах північно-сибірської зими. А виявилося – навіть легше. Спускати з гори деталі було простіше по снігу, ніж по гравію. Та й псувалися вони менше. За тиждень роботи забрали з хребта все, що можна було. З Тіксі до України те все перевозили на Ілі-76. Борисполя дісталися без проблем.
– Пане Сергію, чому на реставрацію АНТа-7 було витрачено стільки часу – вісімнадцять років?
– Передусім тому, що хотіли відновити літак зі стовідсотковою схожістю. А це непросто, бо багато що в наш час відтоді змінилося. Приміром, нині звикли користуватися зварюванням металів, а тоді тільки клепали. А ще – АНТ-7 виготовлено з гофрованого кольчуго-алюмінію. А тепер такого вже не випускають. Довелося їхати аж у Виборг, де на судноремонтному заводі нам допомогли зі штампом для гофрування. Вони там виготовляли схожу обшивку з дюралюмінію Д-16. І нам довелося змиритися з тим, що кольчуго-алюміній відтворити не вдасться, отож деякі місця на літаку змушені замінити гофрованою дюралькою із тим же кроком у 32 міліметри. Виготовили обшивку на київському 20-му заводі. Допомогли з відновленням літака і фахівці авіаційного заводу № 410.
– Кажуть, приїздили в НАУ іноземці, які хотіли купити ваш літак. То правда?
– Так, були американці. І не просто купити хотіли, а пропонували віддати його на вагу золота. «Ретро» в них ціниться. Гадаю, на той момент незібраний ще АНТ-7 важив би не менше 500 кг. Не продали ми. Не для них старалися 18 років. Приїздили й росіяни з Комсомольська-на-Амурі. Теж хотіли. Питали принаймні за креслення. Їм закортіло відтворити АНТ-7 і встановити в своєму місті йому пам’ятник як невтомному підкорювачу Півночі. Але креслень у нас не було і нема. Вони знищувалися, адже в 20-ті конструювався літак для військових. Тільки за архівними фотознімками і за описом літака, який зберігся в Музеї Жуковського в Москві, ми відтворили його.
– Це саме на ньому Петро Головін 1937 року долетів до Північного полюсу?
– На такій же моделі, але не на ньому. Головін випадково потрапив в історію з АНТом-7. Під час експедиції Папаніна він мав розвідати метеорологічні умови в тих місцях, куди прямували папанінці. Отак і залетів у підручники з географії. Називався літак спочатку Р-6 – себто «Розвідник-6». До 1936 року він як військовий застарів, оскільки швидкість винищувачів та легких бомбардувальників у той час сягала понад 400 км/год. Літаки Р-6 почали передавати до Аерофлоту і в Головпівнічморшляху, і їх застосовували у Сибіру та Арктиці.
– Яка доля чекає на вашого АНТа? І чи маєте намір після майже двох десятиріч відновлювальних робіт узятися за інший літак?
– Літак залишиться в Ангарному комплексі НАУ. Ми вирішили не перевозити його в Жуляни, в музей. Там він, під відкритим небом, довго не постоїть. Тому краще вже тут. Охочі можуть подивитися на нього, заплативши при вході за квитки. А Ульяновськ відпав давно, завдяки 1991-му. Літак ми відновили на всі сто. Він готовий до польоту. Одначе не будемо цього робити. Своє він відлітав. Може розвалитися в повітрі. А щодо того, чи візьмуся за наступний, то, мабуть, ні. Бо на цей пішло стільки часу. Та зарікатися, однак, не буду.