Алмати – уже не «батько яблук»
Запропонували як журналістці відвідати (за кошт Шведського агентства з міжнародного розвитку SIDA, який опікується розвитком гендерної демократії в пострадянських країнах) Ярмарок жіночого підприємництва в Алмати. Хіба відмовишся? Майнути до Казахстану – чудова нагода побачити нові місця, розширити світогляд. Тим більше, цікаво, як нині живуть колишні «односоюзівці», наскільки прив’язані до старих реалій і як будують нове життя?
Звісно, за кілька днів, перебуваючи лише в одному місті, хай інтенсивно спілкуючись, неможливо робити висновки про всю країну. Однак про певні враження маю право говорити.
З’ясувала вкотре, що погано знаю географію. Себто поки не вирушаю кудись, поки не роздивлюся мапу, годі докладно уявити навіть обриси країни. А ми ще ображалися, що в світі не знають, де наша Україна...
Після стамбульського аеропорту (там була пересадка) алматинський також вразив своїм простором. Принаймні, наш «доточений» аеропорт «Бориспіль» здався дуже «допотопним», хоч як прикро.
Казахстан – грандіозний простір з гірськими хребтами й річками, плодючими землями й пустелями, багатими надрами. Панорама під крилом літака вражаюча.Чомусь пригадалося, що Солженіцин назвав Казахстан «подбрюшьем России».
Нам в Україні зі шкільних років добре відомий півострів Мангишлак: Шевченко перебував там у засланні сім років. Тараса Григоровича не забули: принаймні, в Алмати є йому пам’ятник та парк і вулиця його імені.
Щодо українців, то вони почали заселятися на казахських землях ще до Столипінської реформи й «освоєння цілини» – у 80-90-х роках ХІХ ст. Отож, нашого цвіту... До стенду України на згадуваному Ярмарку навідувалися українці: діти засланих у різні роки, колишні «цілинники» та ін. Реакція була різною: одні, побачивши наш прапор і коровай, ладні були плакати. Інші – з якимось підтекстом: «А, здравствуйте, хахлы. И я хахол. И что там у вас произошло?» До речі, стало зрозумілим: казахські ЗМІ не зовсім адекватно інформували своє суспільство про Помаранчеву революцію. Тутешній загал поводиться обережно, про реалії казахської політики воліє мовчати. А «одобрямс» на адресу Найбільшого Казаха таки прикро вражав: жодна презентація на Ярмаркові не обійшлася без кількаразових «поклонів» на його адресу. Нас ніби відкинуло у «світле минуле»...
Щодо помітних новацій у Казахстані – це «казахизація» назв міст: Алмати замість Алма-Ати (колись говорили, що ця назва означає «батько яблук»), Костанай замість Кустанай, Медеу замість Медео. Нам розповіли, що нині тут помітна тенденція: «відрізати» від казахських прізвищ русифіковане закінчення
-ов і додавати «жіноче» (-кизи) або «чоловіче» (-ули). На вулицях Алмати – російсько-казахська двомовність. На одному із семінарів казашка, що не володіє рідною мовою, обурювалася: мовляв, часто поза «південною» (Алмати) та «північною» (Астана) столицями аудиторія вимагає виступати казахською. Що це вам нагадує?..
Розповідали, що нині чимало етнічних казахів повертаються з Китаю, Афганістану та інших країн. Але не можуть читати кирилицею. Уряд країни намагається забезпечити їх робочими місцями, хоча із цим – проблеми і в, так би мовити, місцевих казахів, особливо в сільській місцевості.
Стосовно картини загального достатку важко щось сказати. Для цього треба знати певні економічні показники, співвідношення. На рівні обивательському ми прикидали ціни на продукти харчування (тенге «конвертували» в долар) в алматинських магазинах та на базарах: приблизно як у нас, орієнтуючись на мінімальну зарплату. А ось бензин, звісно, дешевший.
Спостереження над Алмати. Наочно постають аналогічні пост-«совкові» тенденції. Вирубуються дерева заради елітних котеджів, закритих кортів та офісів – будівельний бум. Квадратний метр нового житла – орієнтовно тисяча доларів.
Помітне розшарування населення. На вулицях чи в переповненому громадському транспорті – одні, буднього вечора в ресторані – зовсім інша публіка. До слова. У ресторанах друзі-казахи пригощали своїми національними стравами, де переважає конина й баранина. Як на любителя.
Повітря в півмільйонному місті стрясає російська «попса», клаксони автомобілів, щоправда, їх не така страшна кількість, як у Києві. Впадає у вічі, що «совковості» в Алмати значно більше, ніж у Києві. Наприклад, пішохідну вулицю в центрі з гордістю називають «Алматинський Арбат». Культ радянської армії підтримується не лише офіціозом: приміром, парк імені панфіловців з очевидним тоталітарним монументалізмом – особлива гордість міста. Саме там бачили цілі черги щойно одружених: фотографувалися на згадку. Натомість біля пам’ятників Мухтара Ауезова чи Абая – національних світочів казахів – не помітили нікого...
Окреме спостереження – про жінок. Молоді казашки надзвичайно вродливі. Це тип східної жінки з виразними темними очима, яка, до речі, незважаючи на іслам, ніколи не носила паранджі. Пригадуєте «Казашку Катю» з малюнка Шевченка? А їхні народні строї з надміром, як на мій смак, блискіток, хутра, інших прикрас, – чи не своєрідна компенсація за віковічну упослідженість? Про становище жінок у сучасному Казахстані – в наступних матеріалах.