Був монастир, стала колонія
…Цю мальовничу землю вподобав для своєї господи Олексій Курязький. Тут він розмістив пасіку. Відтоді цю місцину й називають Курязьким холмом, а згодом, 1673 року, саме його обрав для будівництва монастиря славетний харківський полковник козацького полку Донець-Захаржевський.
Ще й досі ця споруда розташована на території виховної колонії. Звісно, роки її сильно змінили й спочатку ніхто навіть гадки не мав, що ця будівля свята.
– Стіни були заштукатурені, вікна зачинені й був там музей Антона Макаренка, який відкрили 1951 року. Усюди стояли стенди з експозиціями, – розповідає директор музею Федір Муратов, який, до речі, 50 років викладав у Курязькій колонії географію. – Але якось міністр внутрішніх справ колишнього Союзу Микола Щолоков повідомив, що в Харкові відбудеться нарада міністрів союзних республік. Треба було добре підготуватися. Вирішили заново побілити стіни, але спочатку їх треба було розмити. І раптом під час роботи на стінах з’явилася жовта фарба. Одразу ж не могли второпати й усе дивувалися: невже стіни обшиті фанерою. Тоді за справу взялися ще ретельніше, аби дізнатися, в чому ж річ. За кілька хвилин перед нашими очима постало справжнє диво – божественні картини, різні орнаменти, розписи. Нарешті ми збагнули, що це – святиня. Після такого відкриття, переконаний, ухвалили мудре рішення – відтворити усе так, як було колись. А стенди розмістили посеред зали.
Коли вже побудували новий музей Антона Макаренка, отець Никодим надав кошти на відтворення всіх розписів. Спочатку художник, якого запросили, запропонував намалювати нове й сучасне, мовляв, набагато краще, однак працівники музею наполягли, аби всі розписи в храмі відтворили такими, якими вони були багато років тому.
У цій місцині побував і Григорій Квітка-Основ’яненко. Привела його сюди доля. Майбутній письменник 5-річним утратив зір. Тут і досі є відомі джерела з цілющою водою. Малюк умив свої очі – прозрів. А в 26 років він повернувся сюди, аби стати монахом і в такий спосіб віддячити цьому святому місцю за диво, що сталося з ним. Однак перебував тут недовго. Вирішив повернутися до суспільства, якому й подарував свої твори.
У цій будівлі був також і кабінет Антона Макаренка. Саме тут він працював над науковими монографіями, які пізніше використав для написання знаменитої «Педагогічної поеми». У книзі яскраво відтворено образи тих юнаків, які перебували колись у Курязькій колонії імені М.Горького.
Передусім Антон Макаренко відомий, як засновник Курязької колонії та автор теорії перевиховання юних злочинців. Майже 30 років він присвятив науковій та викладацькій діяльності. Ще за життя його найвідомішою працею стала «Педагогічна поема» про суворі будні безпритульних дітей. Цей твір, до речі, неодноразово видавали як у СРСР, так і в Англії, Голландії, Франції.
Історія колонії зберігається в місцевому музеї, який було відкрито до 110-річчя Антона Семеновича, – каже начальник колонії Сергій Шапченко. Із бандитського Куряжа, так раніше говорили про це місце, де були юні злочинці, аферисти та безпритульні, він протягом двох перших років існування колонії імені М.Горького створив справжній колектив однодумців. Вихованці власною працею заробляли собі на життя, піклувалися про молодших за віком та ділили порівну зароблені гроші.
Однак цей легендарний чоловік залишив по собі пам’ять не лише в Куряжі. У 1928 році на околиці Харкова він створив трудову комуну для дітей вулиці. Тоді в Україні було лише дві таких. Харківська ж з’явилася на гроші чекістів, які відраховували із зарплатні 3 відсотки. Проблемні підлітки почали приносити державі чималі прибутки. Підприємство комуни перейшло на повне самозабезпечення. Ось тоді й побачили світ легендарні «Лейки» та перші моделі вітчизняних електросвердел. Завдяки таким новаціям держава відмовилася від іноземної продукції, за яку, до речі, платила золотом.
Антон Макаренко до останнього боровся, аби в Курязькій колонії та комуні імені Фелікса Дзержинського не було жодної політичної організації: чи то піонерських загонів, чи то комсомольців. Він постійно наголошував: колонія живе настільки тісною общиною, і немає будь-якої потреби в організаціях спеціальних суспільних форм. Однак ставлення до постаті Макаренка в 80-х роках минулого сторіччя кардинально змінилося. Його почали називати сталіністом, а розсекречені матеріали про голодомор тридцятих сформували негативне ставлення до діяльності трудових комун.
Макаренко так і не зміг нікому передати свій досвід. Сьогодні до Куряжа приїздять іноземні делегації, аби відвідати музей і перейняти започатковану ним систему перевиховання проблемних підлітків. Невідомо, коли важче було працювати, чи в 20-ті роки, чи нині. Проте з упевненістю можна сказати, що проблема дитячої злочинності, а ще більше – безпритульності сьогодні така ж болюча, як і тоді, а, можливо, навіть серйозніша.
* * *
Ув’язнені юнаки працюють у Курязській колонії за макарівськими традиціями. Тут їх привчають до дисципліни та відповідальності. Вони мають змогу опанувати професію. Для нашої жорстокої дійсності це – справжня путівка в життя. Їм дають шанс бути щасливими й потрібними в сус-пільстві. І хоч як це жахливо звучить, але деякі з цих вихованців не мають жодного бажання виходити на свободу. Як і всім дітям, їм сняться батьки, вони сумують за домівкою, друзями, однак розуміють, що на волі на них знову чекають злидні, п’яні родичі, лахміття та нестерпний голод, коли ладен і землю гризти. Лише не на багатьох із них чекають на свободі люблячі серця, решта ж, покинуті напризволяще, а домівка для них – звичайна вулиця.