Плоди родовідних дерев
Тим, кого я шукала у вересні 1997-го, коли раптом спало на думку: «А чи є у Києві генеалоги?», виявився молодий вчений Валерій Томазов. Саме він за кілька років до нашої зустрічі докопався до сенсаційних скарбів і на своєму родовому городі, і на спадкоємній ниві колишнього головного художника Національного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка Федора Нірода, графа зі старовинного скандинавського роду.
Пристрасті довкола Мазепи і шпигун Томазо
Він з’ясував, що прабабуся Нірода, уроджена Лукашевич, була прямим нащадком гетьманів Івана Скоропадського, Петра Дорошенка, Данила Апостола та генерального судді Василя Кочубея, котрий був прибічником Петра І. Водночас другий предок, Карл Нірод, під час Полтавської битви був правою рукою Карла XII. Тож створивши декорації до опери «Мазепа», Федір Нірод таким чином вшанував чоловіка, за наказом якого стратили його родича Василя Кочубея…
Як і чимало інших, наближених до гетьмана Мазепи, після його падіння був викресленим із 6-ї, найпочеснішої частини дворянської родовідної книги та позбавлений багатьох маєтків (а знову став дворянським лише 1785 року, за табелем Петра І про ранги, завдяки особистим заслугам) старовинний козацький рід Пустовойтів, з якого походила бабуся Валерія Томазова. Рідна ж сестра Валерієвого прапрапрадіда Варвара Пустовойт була одружена з правнуком генерального бунчужного Луки Осиповича Закревського та його дружини Ганни Григорівни Розумовської. У невістку Варвари Пустовойт, Ганну Закревську, закохався Тарас Шевченко, гостюючи в їхньому маєтку в Березовій Рудці.
Найдавнішого предка по лінії батька Валерій знайшов за архівними документами у Константинополі. Православний грек Юрій Хомич, перебуваючи на службі у турків, 20 років був таємним агентом Росії. 1750 року його розкрили, але у в’язниці він підкупив охорону і втік до Італії, де одружився з місцевою жителькою. А коли через кілька років Юрій Хомич отримав від Катерини II дозвіл на проживання в Росії, орден Анни III cтупеня, чин надвірного радника, який дав йому право на потомствене дворянство, і посаду начальника карантинного дому, що давала певні прибутки, то оселився під Києвом у Василькові. Від цього Юрія Хомича, котрого в Італії нарекли Томазо ( в перекладі з італійської – Хома), і походить рід Валерія Томазова – кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту історії України, голови Українського генеалогічного товариства, котрий нині працює над докторською дисертацією «Козацько-старшинські роди грецького походження. Культурний, економічний та політичний аспекти».
Ми не бачились із Валерієм вісім років. І, звісно ж, найперше кортіло дізнатися про його найграндіозніші генеалогічні відкриття, які «накопичились» в нього за цей час.
Маврокордато та «перекладач східних мов»
– Сенсації вже позаду, – усміхнувся Валерій. – Нині ж найголовніше, щоб праця була щоденною, з року в рік, аби до наукового обігу потрапляли все нові архівні документи і українська генеалогія вивищувалася до рівня, коли не соромно дивитися в очі колегам. Ми постійно буваємо на симпозіумах і конференціях російських, білоруських, грузинських, литовських генеалогів, а гостей із близького зарубіжжя часто приймаємо в Києві. Уже добре знають нас і за кордоном, запрошують на міжнародні конгреси, що відбуваються раз на два роки. Щоправда, важко туди потрапити через брак коштів.
– Коли ж таки вдається, то виступаєте там з якимись доповідями?
– Так. Ось у травні я доповідав на конгресі в Афінах про Маврокордато в Україні – один із 50 аристократичних родів з острова Хіос, які в першій половині XIX століття контролювали всю середземноморську торгівлю хлібом. Кілька гілок Маврокордато залишилися в Греції, інші мешкали в Європі (Велика Британія, Франція, Італія), у нас в Одесі. Заклавши базу своєї фінансової імперії, вони потім скрізь отримали аристократичні титули, герби, були введені до дворянських родовідних книг. В Одесі їм належали 12 будинків, серед яких справжні витвори мистецтва. Маврокордато дуже багато зробили як благодійники та меценати. Один із них, Теодорас, почав сліпнути і вважав, що це кара за ті покоління, які примножували статки, не дбаючи про суспільство. І почав дуже багато грошей віддавати товариству незрячих, заснував для них в Одесі богадільню, збудував церкву Наталії й Адріана. Для бідних одеситів Маврокордато відкрили кілька їдалень. Допомагали й своїм знедоленим братам (тому що не всі греки, які приїхали в Україну, були такими заможними, як вони) – приміром, матросам, прачкам. Підтримували грецьку школу, парафію Святотроїцької церкви. І навіть асимілюючись, коли вже й не розмовляли рідною мовою, постійно відчували себе греками і вкладали гроші в свою національну культуру. Ось цьому треба повчитись у них українцям. Зараз я працюю над книгою про Маврокордато – її замовили в Афінах. Згодом там планують видати серію книг, присвячених грецьким родам, які мешкали в Україні. Причому не лише заради їхнього уславлення. Бізнесові кола, які фінансують ці проекти, таким чином хочуть привернути увагу своїх колег, котрі ще не знають України, щоб пожвавити торговельні й економічні відносини з нашою державою. Греки – дуже давній народ, який знав кілька справ, завжди потрібних у світі: торгівлю, мореплавство та переклади з інших мов. До речі, прізвище Драгоманов, означає «перекладач східних мов».
Вибухи обдарованості
– Ви зацікавились греками через своє походження?
– Не тільки. Я передусім дослідник козацько-старшинських родів, а серед козацької старшини було дуже багато греків.
– А які роди досліджуєте?
– Ніроди, Патони, Маврокордато, Марковичі, Вернадські, Костянтиновичі, Модзалевські, Тамара (Лев Павлович Тамара, був колись губернатором Києва).
– І звідки ж походить прізвище Патонів?
– Останніми роками почали казати, що воно німецьке. Я ж читав у Петербурзі, у справі про дворянство Патонів, що вони були шотландцями. У мене є вже кілька опублікованих статей про цей рід. Він дуже шанований. Мало хто знає, що дідом Євгена Оскаровича був відомий генерал Петро Іванович Патон, постійний член російського сенату. Саме від нього розпочинається гілка, яка привела Патонів в Україну. Його син, тобто дід нашого президента Національної академії наук Бориса Євгеновича Патона, – досвідчений дипломат, одружений з чернігівською дворянкою Шишковою. Переважно на Чернігівщині були й їхні маєтки. Серед Патонів значився військовий офіцер, який за доби визвольних змагань, при гетьмані Скоропадському, був досить значною постаттю в українському морському відомстві.
– Як виник ваш інтерес до роду Вернадських?
– З тези Вернадського про гени обдарованості, які накопичуються, а потім у комусь вибухають. Академік Вернадський – людина планетарного виміру. Він з козацько-старшинського роду. Письменник Володимир Короленко доводиться йому троюрідним братом, Борис Левович Модзалевський, пушкініст, засновник Інституту російської літератури в Санкт-Петербурзі, та Вадим Левович Модзалевський, історик, засновник української генеалогії (дуже відомі люди), – двоюрідні племінники Вернадського.
Потужно вибухнули гени обдарованості в роду Марковичів – там одинадцять видатних діячів.
Від дерев, вмурованих в оселі…
– Про архівні документи, над якими працюєте щодня, ви сказали, що там не до сенсацій. Що в них? Невже такі нудні?
– Вони розповідають, якою була українська традиція фіксації генеалогічного матеріалу, як складалися родовідні дерева…
– Це ж цікаво…
– За кордоном, у ранньому Середньовіччі, зобразити генеалогічні дерева – з плодами, з листям – замовляли дуже відомим художникам. Архітектори вбудовували такі панно в стіни осель, там, де мали бути фрукти, розміщували портрети предків.
Українська ж традиція набирала обертів кілька разів. Тим, хто нині займається Київською Руссю, найперша помічниця – генеалогія, бо інших джерел для них не залишилося: тільки літописи – родоводи київських князів. Другий період – коли на українську традицію впливали польська і литовська. У Польщі не було державних установ, які б займалися складанням родоводів. Зате це робили вчені при кожному дворі магната. Для часів Богдана Хмельницького характерні родинні хроніки: опис історії роду в них вівся паралельно з історією землі, де він мешкав, і держави. Пізніше вплинула на українську традицію Західна Європа – почали складати родовідні таблиці, схематичні дерева. Збереглося кілька родоводів, де генеалогія зображена дуже незвично. Рід Сулими, приміром, – у вигляді людини, яка розставила руки й ноги (це гілки), а в череві знаходився його засновник. Бант із двома стрічками – генеалогічний символ Савицьких і Пустот, які мали різні прізвища, але одного родозасновника, і споріднення демонстрували бантом. Це – залишки тієї середньовічної традиції, яка на початку XVIII століття вважалася рудиментом.
… до генеалогічної демократизації
– Що вас вражає у найсучаснішій генеалогії інших країн?
– Їхні дослідження материнських гілок, жіночих, які в нас взагалі ігнорувалися. А європейські вчені виявили дуже цікаві речі: якщо ми не знаємо жіночих гілок, нам важко уявити, чому ті чи ті люди отримують посади в державному устрої. Від батька успадковується прізвище, а виховуються діти, доки він на роботі, в колі матері, яка, звісно ж, веде їх до своїх родичів, котрі для неї ближчі, ніж чоловікові. І вони значно більше, ніж батькова рідня, впливають і на формування особистості дітей, і на їхній подальший кар’єрний ріст.
– Які ще нові тенденції прослідковуються в зарубіжній генеалогії?
– Її демократизація – вивчають родоводи всього села чи навіть регіону: коли кожен рід тут з’явився, звідки переселився, з якими сім’ями поєднався шлюбними зв’язками. У Франції досліджували всі родоводи одного з департаментів (це адміністративний поділ), назва якого починається на літеру «А». У багатьох країнах Європи генеалогія на такому рівні, що 5-7 своїх поколінь може знайти будь-яка людина: їй допоможуть у цьому комп’ю-терні системи різних центрів та організацій, які добре фінансуються.
– А наші дуже багаті співвітчизники, що набудували собі справжніх палаців, вмуровують у них ще й генеалогічні світлиці?
– Людей з-поміж них, котрі цікавляться власним родоводом, на жаль, небагато. Це прийде до сучасних буржуа, можливо, через два покоління. Увага до своїх предків з’являється в людині з освіченістю, усвідомленням свого місця в суспільстві.
Серед тих, хто звертається до генеалогів, переважають люди, які не ставлять умов: мовляв, хочу бути дворянського роду. Проте трапляються й інші випадки – щоб отримати якесь становище у владних колах, дехто обґрунтовує його фальшивим аристократичним походженням. Знаємо, що іноді фальсифікація відбувається не за вимогою замовника, а за бажанням дослідника, котрий намагається йому вгодити.
– І замовник не відає, що отримує за свої гроші брехню?
– Не буває такого, щоб таємниця не стала колись усім відомою. Нас, генеалогів, небагато у світі, а в Україні – десь три десятки, з яких половина – в столиці. Ми всі один одного знаємо, – хто, що і як зробив. Тут ще й питання наукового авторитету й реноме. Якщо хочеш зламати собі життя, то…
– … зроби когось князем чи графом?
– Так. Мій приятель пожартував, що це можна вчинити за мільйон доларів, щоб було за що сидіти вдома до кінця своїх днів…
Жив колись граф Сперанський, котрий, до речі, теж був пов’язаний з греками, тому що його онука вийшла заміж за князя Кантакузіна, з роду візантійських імператорів. Так от, Сперанський завжди пишався, що його батько, піп, заклав у нього те, що дало йому змогу стати графом російської імперії.
Усі мають зрозуміти, що предки не бувають хорошими чи поганими, вони такі, які є. І ми не стали б настільки досконалими, якби не було їх.