Румунські мрії Нестора Махна
Лютнева буржуазна революція, з часу здійснення якої незабаром мине 88 років, відчинила двері Бутирської в’язниці для політичних (і не тільки) в’язнів. Серед них був і славнозвісний ватажок українських анархістів Нестор Махно. Вісім років і вісім місяців він просидів у темній, сирій камері, закутий «по руках і ногах» у кайдани, усвідомлюючи, що ув’язнення його довічне. І все це «...аніскільки не похитнуло мене у вірі в правоту анархізму, що боровся проти Держави як форми організації суспільності і як форми влади над цією суспільністю. Навпаки, багато в чому, моє сидіння у в’язниці допомогло укріпити і розвити мої переконання, з якими і за які я був схоплений владою і замурований на все життя у в’язниці...». (Нестор Махно. «Воспоминания». Книга 1. – К., 1991 р.). Із тим і вилетів на волю 1917 року. Так лютнева революція дала початок махновському повстанню.
Незабаром Махно вже був у рідному Гуляй-Полі, а звідти рух анархістів охопив Південну Україну... Махно не зумів порозумітися ні з Центральною Радою, ні з гетьманом Скоропадським, навіть із Директорією. Бо був певен: «Українська Директорія, хоч і вигнала гетьмана від імені трудового населення України, намагалась, як і Центральна Рада, як і гетьман Скоропадський зі своїм урядом, душити все пов’язане з революцією...».
Єдиними, хто працював на благо революції, здавалися йому більшовики. Із ними навіть співпрацював. Щоправда, недовго – більшовики не бажали терпіти норовливого ватажка. До того ж армія Нестора була вкрай недисциплінованою. Солдати «батька» звикли до розгульного життя з постійними грабунками й гучними гулянками після них. Та й сам Махно ніколи не виявляв бажання підкорятися наказам, а цього вже червоні не вибачали. Тому закономірно, що з червня 1919 року почалися переслідування повстанців-анархістів, які з часом значно посилювалися. Усе літо 1921 року минуло для Махна в безперервних боях з частинами Червоної Армії, що, в свою чергу, призвело до втрати його найкращих вояків. А самого Махна менш ніж за тиждень було сім раз поранено. Причому, як пише Валерій Волковинський, селяни напали серед ночі на анархістів, і, перебивши частину загону, кинулися до «батька». Нестор устиг утекти, але його наздогнало шість куль. Найгіршим було те, що, як виявилося, селяни більше не підтримують його і з друзів перетворилися на ворогів...
Відчуття безвиході зростало щохвилини. Тяжко поранений, із незначними залишками колись великої армії, Нестор перейшов румунський кордон. Достеменно невідомо, як він це зробив. Деякі дослідники стверджують, що Махно використав один з улюблених прийомів – маскування (переодягання), інші доводять – після детально розробленої операції з роззброєнням прикордонників. Розходяться думки і щодо перебування махновців у Румунії. Досі немає остаточної версії, як склалося життя найвідомішого українського анархіста після перетину румунського кордону. Якщо у передмові до мемуарів Нестора, виданих 1992 року в Москві, йдеться про те, що він потрапив до концтабору, то В. Волковинський наполягає, що він разом із дружиною та кількома найближчими прибічниками мешкав у Бухаресті. Але нещодавно я натрапила на один цікавий факт. У архіві Служби безпеки України зберігається унікальна слідча справа Андрія Ніковського, екс-міністра закордонних справ в уряді УНР, що проходив у справі «Спілки Визволення України». Саме в ній є надзвичайно цікаві зізнання про перебування Махна в Румунії. Ніковському інформація була відома з доповідей дипломатичного представника уряду Петлюри в Румунії Костя Мацієвича. Нагадаю, що на той час сам Петлюра жив у Польщі, а головною його метою було повернення на Батьківщину. Отже...
Перетнувши кордон, Нестор почувався в безпеці, і, як натура активна і діяльна, почав шукати зв’язків із представниками Української республіки. Йому вдалося познайомитися з Мацієвичем. І на першій же зустрічі «батько» поскаржився дипломату на те, як більшовики поганяли його по Україні: спочатку на схід від рідного Гуляй-Поля, потім на північ і захід... Як після багатьох неприємностей йому довелося все покинути і рятувати життя. Саме для цього він із купкою солдатів перетнув кордон. Зі слів Ніковського, Махно продерся «із застосуваннями сили та під обстрілом». Ну а коли потрапив до Румунії, то просто дозволив себе заарештувати як нелегала – найстрашніше було позаду, і навіть ув’язнення видавалося дрібницею.
Час минав, і до Махна повернулася віра в те, що він правитиме на Катеринославщині. Про це він не раз казав Мацієвичу. Аж доки під час чергової зустрічі не запропонував спільного плану дій проти радянської влади. Через своїх людей він підніме залишки своїх однодумців у Катеринославській губернії. Вони ж непомітно підберуться до кордону і роззброять кілька радянських постів. Потім переодягнуться у форму червоноармійців і цілим загоном вдеруться до поляків. Змістовно потріпають із того боку прикордонну лінію і навіть зроблять чималий рейд на територію сусідів. По дорозі залишатимуть усілякі докази у вигляді «різноманітних більшовицьких штучок». На зворотному шляху ще трохи пообстрілюють польські гарнізони. «Ось вам і буде зірвано Ризький договір», – підсумував наприкінці Махно.
Усі подальші дії він ретельно обміркував, обрав для себе південний напрямок боротьби з більшовиками. Як бачимо, план зухвалий – нагадує провокацію з улюбленим махновським прийомом – переодяганням, у чому він був справжній профі.
Ходять легенди про те, як він переодягався в жіночий одяг, у жебрацький і навіть як наречена на весіллі під час проведення своїх операцій. А тут лише у форму супротивника – що ж, звична річ. Як нагороду за послуги, він попросив у Петлюри не багато не мало – Катеринославську губернію. І навіть додав: «... Я, бачите, анархіст, але доки прийде той ідеальний лад, я міг би погодитися і на державну систему УНР». Навіть присягався жити в мирі з Петлюрою після спільної перемоги! Але за умов широких повноважень у самій губернії – тобто посади генерал-губернатора.
УНРівці не квапилися з відповіддю. Махна не влаштовували переговори лише з послом, йому потрібен був сам Головний Отаман. А Симон Васильович, у свою чергу, не мав довіри до колишнього супротивника і не бажав з ним зустрічатися. Навіть трохи боявся – тому наказав своєму представникові затримати Махна в Румунії й вигадав пристойну форму арешту. У Махна була розтрощена кулею кістка ноги. Мацієвич запропонував «батьку» зробити операцію. Нестор зрозумів, що його хочуть надурити, і відмовився. Але він потребував термінового лікування, рана наривала. Проте лікувався своїм «анархічним» методом – пальцями виколупував із гною дрібні уламки кістки. Чи не ця «терапія» призвела до славнозвісної кульгавості?
План Головного Отамана з арештом Махна не здійснився. Петлюра, від гріха подалі, відмовився від співпраці з анархістом. За словами Андрія Ніковського, боявся конкуренції на території України... А що ж змусило Махна звернутися до людини, чиї війська він з такою люттю громив кілька років тому? Напевно, усвідомивши власну неспроможність скликати колишню армію, він хотів скористатися іменем Симона Петлюри, яке в ті страшні роки більшість українців сприймала як синонім до слова «порятунок».
Ім’я ж Нестора Махна надовго лишилося дискредитованим у нашій країні. І напевне думку письменника Михайла Івченка, якому довелося мешкати на Півдні на початку 20-х років, поділяли чимало українців: «Дикі й страшні були витівки махновців, що продагентам набивали животи ячменем...».