Добре серце не знає втоми
Коли у твоєму домі світло та затишно і на душі спокій, то здається, що довколишній світ – суцільна гармонія. Та варто вийти за поріг і пильніше глянути в очі сусідів, знайомих чи просто перехожих, то побачиш картину дещо іншу: поряд із благополуччям, достатком межують нужденність, безвихідь, злидні. Утім, у душу кожного не зазирнеш, та, якщо у тебе добре серце, воно миттю відгукнеться на чужу біду. Саме за таким принципом живе Інна Кашук – педагог за освітою, мама трьох дітей і президент благодійного фонду «Лев ТОВ «Київ».
– А що означає слово «лев»? – одразу поцікавилася я.
– Ми його трактуємо, як добре, щире, співчутливе серце, – пояснила Інна Віліївна. – Тому що наше покликання – допомагати нужденним, опікуватися немічними, хворими, які подекуди є тягарем не лише для держави, а й для власних дітей. А їх ой як багато у нашому місті. У регіонах картина ще жахливіша.
Спонсорують цей фонд такі ж добрі, сердечні люди, як і пані Інна, але не українці, а німці, голландці. Парадокс! З-за кордону надходить до України не перший рік гуманітарна допомога і, хоч як це прикро, її усім не вистачає. Тож насамперед фонд звертає увагу на самотніх літніх людей, чорнобильців, афганців, сиріт дитбудинків. Починали з того, що організували для них безплатні обіди – директорка кафе Галина Олександрівна погодилася приймати у себе таких гостей. А для тих, хто не може виходити за поріг свого помешкання, волонтери-бабусі готують страви безпосередньо в офісі фонду (якщо можна так його назвати, а взагалі це – звичайна квартира на першому поверсі). І розносять борщі та котлети в судочках по квартирах. Двері у фонді не зачиняються: кожен, хто приходить до Інни Віліївни обтяжений життєвими проблемами, повертається додому бодай із маленькою радістю.
Нині на обліку 400 таких людей, і переважно це літні мешканці Солом’янського району. Про кожного з них президент фонду може не лише багато розповісти, а й показати їхні фотографії у величезному фотоальбомі. Які вони красиві усі, каже, щоправда, в очах багато смутку.
Волонтерські маршрути Інни Віліївни не обмежуються Києвом – не один раз вона виїжджала у райони Київщини: її знають в Ірпені, Сквирі, Боярці, а тепер збирається до Криму. Якось навесні вона завітала у село неподалік Боярки. Роздала людям усе, що привезла, а навзамін попросила: «Якщо можете, принесіть якихось овочів, бо запаси наші вичерпалися, а людей треба годувати».
І ви знаєте, до самісінького літа було з чого варити борщі з квасолею.
– А котлети готуємо із курячого філе, – пояснює пані Інна. – Пробували із фаршу – не те. У свята, на Новий рік, Різдво, радуємо підопічних делікатесами, навіть бутерброди з лососевою ікрою робимо. Ковбасу вони собі хоч інколи самі куплять, а смак ікри вже й забули.
На такі вечорниці бабусі й дідусі чепуряться. Діти влаштовують для них концерт. Усі залюбки позують перед фотооб’єктивом. Як мало потрібно людям, щоб почуватися щасливими!
Дорогу до фонду знаходять по-різному: комусь порадили у соціальній службі району, а комусь сусіди, приятелі. Багатьох з них Інна Віліївна знаходить сама. Якось біля райдержадміністрації вона зустріла жінку, яка втирала сльози.
– Чого ви плачете? – зупинила її. – Може, я зможу вам чимось допомогти?
Уже два роки Марія Яківна Соколова має в особі Інни Кашук добру помічницю, до якої можна у будь-яку мить звернутися по допомогу. Добре знає цю благодійницю і Лариса Коломієць, мати сімох дітей. Колишній афганець Інокентій нарешті отримав квартиру і тепер мешкає у Шевченківському районі, але не пориває зв’язків із фондом. Нещодавно телефонував і цікавився, чи не могла б Інна Віліївна опікуватися його бойовими побратимами, що живуть у сусідньому районі.
– Чим зможу, тим допоможу, – мило усміхається жінка. – Коли працюєш фізично чи інтелектуально – втомлюєшся, а ось коли робиш людям добро, цього не відчуваєш. Навпаки, з’являється друге дихання.
У планах фонду – обладнати міні-будинок побуту, де літні люди могли б пошити собі халатик чи блузку, перелицювати пальто, випрати білизну, постригтися. І тут їй на допомогу прийшов старший син Олександр, який як бізнесмен тільки стає на ноги. Одначе знайшов кошти, щоб придбати дві пральні машини. Невдовзі у старому занедбаному підвалі завершать ремонт і вони займуть там своє місце.
У Інни Віліївни на довгі розмови не вистачає часу. Спілкувалася зі мною і домовлялася водночас про ділові зустрічі: її чекають у будинку маляти, куди має відвезти дитяче харчування та памперси, і в ліцеї, що на вулиці Гарматній, і в лікарні водників… Добре серце не знає втоми.