Дід Марко
Коли до відходу рейсового автобуса з Вінниці в напрямку Немирова залишалося кілька хвилин, у дверях з’явилася смуглява жіночка і, схлипуючи, жалібним голосом завела своє добре завчене: «Люди добрі, допоможіть. Потрібні гроші дитині на лікування». Дехто із пасажирів уже потягнувся до кишень у пошуках копійок, як раптово підійшов водій і, сердито підштовхнувши жінку до виходу, нагримав: «Я що тобі казав? До цього автобуса більше не підходити». Прохачка не розгубилась і, мовчки, без тіні збентеження на обличчі, попрямувала до іншої платформи.
Жебрацтво… Поширене на автобусних станціях, базарах та в інших людних місцях. Перебуваючи там, можна часто стати глядачем своєрідного концерту. Ось двоє циганчат дзвінкими голосами самовіддано викрикують слова пісні, наражаючи слухачів на небезпеку пошкодити слух. Ось середнього віку чоловік читає пасажирам молитву, бажаючи їм щасливої дороги.
Кілька десятків років тому про жебрацтво в нашій країні було не прийнято говорити. Звичайно, воно було, але існувало не в таких масштабах, як тепер. Це були поодинокі випадки, які переслідувалися.
Пригадую діда Марка, який подорожував селами Немирівського району, а, можливо, мандрував і далі. Це був собі такий симпатичний дідок із розкішною сивою бородою, брилем на голові, одягнений у широкі сірі полотняні штани. Закинувши за плече торбу, тримаючи палку в руці, старий прямував від однієї оселі до іншої. Запам’ятався він саме таким, тому що подорожував лише влітку. Чим займався взимку – невідомо. Мабуть, чекав на весну в себе вдома. Говорили, що в селі Головеньки у старого була хата.
Неслухняних дітей лякали старим дідуганом: «Ось прийде дід Марко і забере тебе в свою торбу». Але дід був зовсім не злий, нікому не робив шкоди. Розповідають, як одна сім’я, прокинувшись вранці, побачила, як по хаті мандрує дід Марко. На ніч просто забули замкнути двері. Ось дід і зайшов. Про крадіжку не могло бути й мови. Старий лише простував своєю дорогою, заходив то в одну, то в іншу хату. Зупинявся на деякий час там, де його запрошували. Адже старі люди дотримувалися доброго звичаю годувати подорожнього. А дід розповідав історії про своє життя. Наприклад, якось веселі молодички, почувши, що до хати наближається дід Марко, вирішили розіграти старого. Одна з жінок вдала мертву. Дідові запропонували попрощатися з нею. Але тільки старий нахилився, щоб поцілувати покійницю, як опинився в її обіймах. Можна уявити, як злякався.
Любив дід Марко розповідати про те, де був, що бачив. Посидівши, відпочивши, йшов собі далі. Знову заходив до якогось двору, щоб у літню спеку випити кварту холодної води і отримати якісь харчі чи копійки. Але, схоже, що гроші не особливо цікавили діда Марка. Радше йому просто подобалося подорожувати, спілкуватися з людьми.
Говорили, що народився дід Марко в забезпеченій сім’ї. Не дивно, що рідним не подобався потяг юнака до мандрів. Тому Марка намагалися різними способами зупинити, навіть карали. Але ніщо не допомагало. Його душа прагнула простору, і ніби якась невидима сила тягнула в білий світ.
Так чи інакше, але дід Марко не подорожував би, якби не отримував задоволення від своїх мандрів. На відміну від сучасних жебраків, його стиль життя був усвідомленим вибором.
Тетяна ОСТАПЕНКО Вінницька обл., Немирівський р-н