«Не був і не буду людиною другого сорту»
Коли бачу людину на милицях чи у візку, а надто ж – молоду, серце стискається від болю: «Господи, за що ти її так покарав, навіщо відібрав у неї щастя?» Тому, коли мені випадає нагода зустрітися з такими людьми як журналісту, довго розмірковую, у якому вбранні, з яким виразом обличчя, настроєм маю переступати поріг їхнього помешкання. Зазвичай, вони більше часу проводять у чотирьох стінах – наодинці зі своїм болем, горем, своїми проблемами і сприймають близько до серця кожне слово, жест, інтонацію. З таким хвилюванням переступила поріг квартири Миколи Володимировича Подрезана, але буквально за мить усі мої тривоги і сумніви розвіялися, наче дим – я побачила перед собою красивого, усміхненого, щасливого чоловіка. І візок, у якому він сидів, не мав жодного значення – я просто його не помічала.
Чистий аркуш списав власноруч
Не буду розповідати про увесь життєвий шлях цього чоловіка, бо про це писали і не раз у різних виданнях (серед них і «Вечірка»). Я ж зупинюся на діяльності приватного фонду інвалідів, який він очолює упродовж десяти років.
– Ідея створити організацію, яка згуртувала б і допомагала людям, що з певних причин опинилися у візку, повноцінно жити, виникла не на голому місці, – неквапом почав свою розповідь пан Микола. – Я її виношував кілька років поспіль після того, як сам опинився у реабілітаційному відділенні інституту нейрохірургії і зрозумів, що доведеться розпочинати життя спочатку. Переді мною лежав чистий аркуш, який я мав заповнити. І не як-небудь, а гідно, як належить справжньому чоловікові.
Скористатися своїми дипломами інженера-будівельника та режисера він не міг і мріяти, хоча вони таки знадобляться йому пізніше. І опустити руки не хотів. Багато хто, кому жорстока та немилосердна доля, як і йому, підсунула візок, спилися, або у кращому разі стали жебраками. Його ж ні те, ні інше не влаштовувало, і невгамовний київський диск-жокей, якого знали у всьому тодішньому СРСР, з допомогою друзів влаштовує телемарафон інвалідів у візках.
– Сам не очікував, у яке дійство він виллється, – пригадує Микола Володимирович. – І коли через кілька днів я отримав лише з Буковини 450 анкет (два з половиною кілограми людської біди), зрозумів, що зупинятися не можна. Якщо ми не потрібні державі, то треба довести усьому світові, що держава потрібна нам і ми можемо змінити її ставлення до нас. Залишатися наодинці зі своїми проблемами – це означає рити власноруч собі яму.
Невдовзі у кожному регіоні у Миколи Подрезана з’явилися однодумці й помічники. І що більше він розгортав діяльність свого фонду, то коло їх розширювалося. Ще через рік у Ворзелі, а після у санаторії «Жовтень» у Кончі-Заспі відкрився реабілітаційний центр для спинальників. Тут господинею почувалася Наталя, дружина пана Миколи, реабілітолог за фахом. Скільком вона повернула хоч дещицю здоров’я, а найголовніше – віру, надію і навіть любов.
У 1996 році пан Микола став координатором соціальної програми на пісенному фестивалі «Таврійські ігри». Тоді вперше виїхали на сцену артисти у візках і своїми талантами сколихнули не лише тамтешніх глядачів, а й усю Україну. Наступного літа хлопці та дівчата співали і танцювали (!) у Черкасах на фестивалі «Крок до зірок», а далі був у них «Слов’янський базар» у Києві, фестиваль козацької пісні «Байда» у Тернополі. Та найбільшим досягненням фонду Миколи Подрезана є конкурси «Міс Україна» і «Лицар України» на візку, всеукраїнські тури «Ми такі ж, як і ви». Ось тут я все-таки вдамся до статистики, позаяк цифри інколи бувають промовистішими за слова. У конкурсах названо 35 фіналістів, 16 з них одружилися, 20 закінчили ВНЗ, 14 дівчат стали мамами.
Здавалося б, можна й перепочити, як-не-як п’ятий десяток минув, та Микола Володимирович не може спокійно сидіти у затінку. Невтомний генератор ідей і дня не проживе без того, щоб комусь не зателефонувати та не підбадьорити, не постукати у двері неприступного чиновника, не провідати стареньких батьків. Щороку учасники всеукраїнського туру долають за 70 днів 10 тисяч кілометрів – намагаються побувати у кожнім регіоні України. Вони зустрічаються із представниками влади на місцях, на площах міст і містечок влаштовують конкурси, спартакіади, проводять реабілітаційні консультації для матерів, чиї діти хворі на ДЦП. Як сказав один офіцер у військовій частині: «Ви за годину зламали усі стереотипи про інвалідів».
А йти доводиться все вгору та вгору
У невеличкій однокімнатній квартирі на останньому, восьмому (!) поверсі, я запримітила на дверях календар, ілюстрований фотознімками із київського помаранчевого Майдану.
– Ви вітаєте соціальні кроки нашої влади і, певно, підтримували Помаранчеву революцію? – поцікавилася у господаря.
– Не лише підтримували, але й брали у ній участь, – усміхнувся пан Микола. – Знаєте, яким щасливим я почувався, коли виїхав на Майдан і побачив там заможних, впливових, з високими посадами людей! Ми варили по 30 – 40 літрів супу, картоплі і годували маніфестантів, які стояли біля будинку Спілки письменників. Це фантастичний момент у моєму житті! А що стосується влади…
Микола Подрезан ніколи не знімав капелюха і не простягав руку перед чиновниками (свого часу сам працював у Головному управлінні культури Київського міськвиконкому). Він сподівається лише на себе та свою сім’ю, друзів, яких, до речі, не поменшало, коли трапилася біда. Скажімо, зараз доводиться шукати інше приміщення для реабілітаційного центру – день і ніч мізкує над цим і певен, що невдовзі він таки запрацює, бо ж люди чекають на допомогу. Та все ж нещодавно йому довелося звернутися до місцевої влади: попросив, аби йому виділили 10 соток землі для будівництва будинку, бо жити десять років у крихітній квартирці та ще й так високо складнувато. І що ж на це йому відповіли? «Немає нині інформації про вільні земельні ділянки у Києві». І це ще до того, як випливли на поверхню скандали із розпродажем столичної землі.
– Але я не зупинюся! – у голосі мого співрозмовника забриніла ні, не образа, а скоріше упевненість. – Я таки збудую дім і буду архітектором й виконробом на тому будівництві (мій диплом мені знадобиться, шкода, що не встиг дописати дисертацію). Ніколи не був і не буду людиною другого сорту.
У житті цього чоловіка багато незабутніх приємних моментів. Один із них – минулі літні Олімпійські ігри. Микола Подрезан був серед тих, хто ніс олімпійський вогонь вулицями нашої столиці. Правда, і тут йому довелося йти вгору: ділянка маршруту дісталася з підйомом (вулиця Червоноармійська, якраз біля музею Марії Заньковецької). Та хіба йому звикати до труднощів?
Щасливі ті батьки, які пишаються своїми дітьми
Біда не приносить у дім радості. Що довелося пережити уже далеко немолодим батькам Миколи Подрезана, коли лікарі встановили сину остаточний діагноз і винесли суворий вердикт, – хай Бог боронить. Власне, він більше хвилювався і переживав за них, ніж за себе. І все ж одного разу батько, ледь стримуючи сльози, промовив:
– Ми пишаємося тобою, сину.
Це було, коли пан Микола одержав першу державну нагороду – орден «За заслуги» III ступеня.
Йдучи до Адміністрації Президента України, порадився з батьками, кого взяти з собою на церемонію.
– Нехай це буде Наталя, – сказала мама, – вона найбільше причетна до твоєї нагороди.
З Наталею вони разом понад десять років. Микола Володимирович був її пацієнтом у відділенні реабілітації, а тепер він – люблячий, турботливий, добрий чоловік, з яким вона ділить і радість, і біду.
– А чого все-таки більше? – спитала я господиню.
– Певно що радості. Я – щаслива жінка, бо я кохаю і мене кохають, дарують квіти, подарунки, піклуються про мене. Я маю опору у житті.
– І ніколи не пошкодували, що зробили такий вибір?
– Ніскілечки. Я залишила свого першого чоловіка і пішла до Миколи, усвідомлюючи свій вибір. Для мене значно важливіше, які у людини душа і серце, ніж її вік, статус.
Коли вона це говорила, її темні очі випромінювали стільки тепла, щирості, світла, що у тісному помешканні з одним вікном стало напрочуд сонячно, і стара ікона Святого Миколая, що стояла у кутку, заграла сонячними барвами.
– До речі, а чого у ній кутик відтятий? – поцікавилася у господаря.
– Як пожартував мій товариш, який її подарував, у мене й ікона-інвалід. Колись цим сакральним шедевром накривали діжку з капустою і для зручності відрізали шматок. Святий Миколай – мій заступник і охоронитель, – й підняв свої щасливі очі до ікони. – З Божою допомогою усе здолаємо.