Жили собі брат та сестра
Завжди удвох
Скільки Марія себе пам’ятала, вони з Андрієм були нерозлучними. Батьки загинули в аварії, коли їй було лише три роки, брату – чотирнадцять. Своїх рідних зовсім вона не пригадує, однак їхні похорони пам’ятає до дрібниць. За кілька днів по тому до їхнього двору завітала дебела галаслива тітка й повідомила, що Марійку забирає з собою. Андрій щось доводив прокуреній гості, але та чомусь не хотіла слухати підлітка, повторюючи, що все має бути за законом. А тому Марія виховуватиметься в дитбудинку. Оторопілий від несподіваного повороту долі Андрій доволі слухняно зібрав речі сестри, а коли тітка наказала їм попрощатися, підхопив Марійку на руки і чкурнув з двору.
До вечора вони удвох переховувалися в густих чагарниках за селом. Лише коли стемніло, повернулися додому. Ще двічі розлючена тітка з райвно приїздила до них, тільки Андрій, угледівши знайомий «уазик», тікав із Марійкою до сусідів або до лісу. Врешті-решт брата з сестрою залишили у спокої і вже восени того ж року Андрій, кинувши навчання в школі, пішов працювати помічником комбайнера, а сестричка – до колгоспного дитсадка.
«Ми дружно жили, хоча й недовго, – гортаючи сімейний альбом пригадує Марія Миколаївна. – Андрій для мене ніколи нічого не шкодував. Ось це я йду у перший клас, – вказує пальцем на пожовкле від часу фото. – Скажіть, тут хтось удягнений краще за мене? – гордо питає підсовуючи колективне фото своїх ровесників-першокласників. – Андрій, аби купити все необхідне, їздив до Києва, отож я найпривабливіша. Себе, звичайно ж, не балував. Казав, що необхідне все є, а зайвого і не потрібно: мовляв, я ж не дівка, аби кожного дня прибиратися в щось нове. Коли підросла і почала трохи розумітися на одязі, часто докоряла йому, що він вдягається, як старець. Я ж, навпаки, ніби та лялечка. Казала, що люди сміються».
Борис, Світлана, Наталка, Славко «Про людей він, звичайно, не вірив, сміявся з мене, говорив, що заміж має віддати мене при повному параді. Хлопці в мій бік поглядати почали ледь виповнилося 16. Отоді Андрій і показав свій характер, – усміхається Марія. – Якщо йому залицяльник був симпатичний, дозволяв піти на побачення. Але за умови, що він знатиме, де я перебуваю кожної хвилини. Довго гуляти не дозволяв. Щоб о десятій вже вдома. І боронь Боже затриматися – скандалу не уникнути. Намагалася зайвий раз Андрія не нервувати, адже він переживав за мене, робив усе, аби була вдягнена, нагодована, одне слово, не гірше за інших. Наполягав аби й після школи не залишала навчання. Хотів, щоб була освіченою. До технікуму легкої промисловості, звичайно ж, іспити склала. Тільки не лежала душа до тієї спеціальності. Відчула себе вільним птахом – танці, кафе… Майже одразу зустріла перше кохання. Борис навчався зі мною, у паралельній групі. Невдовзі запропонував одружитися, не вагаючись, погодилася. Як годиться, після відвідин його батьків, приїхали до мого села, аби познайомити його з Андрієм. Мій наречений поводити себе не вмів. Так ніби парубок нічого, а як хильне зайву чарку, де тільки агресія й бралася, некерованим ставав. Проте брата не послухала, розписалися ми з Борисом у Києві й… за місяць розлучилися.
Андрій, як завжди, виявився правим. Тільки ж я гордою була, першою миритися не захотіла. Він приїхав аж за чотири місяці після розлучення. Не дорікав, тільки наказав зібрати речі, забрати документи. Ось так закінчилося і заміжжя, і навчання водночас. Коли ж запитала, як житимемо далі, відповів: як і раніше. Він, мовляв, працюватиме, а я буду домогосподаркою. Утішав, що обов’язково зустріну чоловіка, який матиме щирі почуття до мене, і тоді з радістю відсвяткуємо моє весілля.
Сам він також одружився. Тільки його дружина незлюбила мене. Це я тепер розумію, що двом господаркам в одному домі нелегко. Світлана нібито й не ображала мене відверто, тільки нашіптувала якісь дурниці Андрію, говорила, аби побудував окрему хату… Так, Світлану він кохав, але ж і мене зрадити не міг, залишити одну. Якось увечері повернувся з роботи – втомлений, роздратований, а вона знов своєї пісеньки. Тоді Андрій уперше нагримав на жінку, сказав, якщо я її не влаштовую, хай іде собі, куди очі бачать. Та не сперечалася, пішла до своїх.
Не знаю, може, Андрій винен, а може, у мене такий характер, але свого чоловіка зустріла, коли вже далеко за тридцять було. Брат, я наполягла, збудував собі будинок, знайшов іншу жінку, з якою й побралися. Наталка, його дружина, знаючи як ми любимо одне одного, не ображалася, що майже весь час Андрій проводив зі мною. Славко, який з’явився у моєму житті, в своїх почуттях до мене знов брата не переконав. І тоді я вперше сказала, що досить вирішувати за мене. Сама знаю, як поводитися. Славко родом із Києва, розлучився з дружиною, а зі мною познайомився, коли до бабці на гостину приїхав. Ми недовго зустрічалися. Проте одразу ж вирішили жити разом».
… І брата не стало
«Андрію він не подобався. Мабуть, через те, що все майно залишив колишній дружині, а до мене прийшов із невеличкою валізою. Я й досі дивуюся, як пережила ту сварку, яку вчинив Андрій, ледь дізнавшись, що Славко оселився в мене. Прощаючись, кричав, що ноги його в нашому домі більше ніколи не буде… Краще б він свого слова дотримав, – закриваючи альбом, зітхнула Марія. – Прийшов за тиждень із пляшкою й наказав, аби зібрала на стіл. Господи, я зраділа йому, подумала, що він з моїм вибором змирився й, дасть Бог, житиму самостійно, як це, власне, і має бути у моєму віці. Ну, а далі, – жінка не стримується, плаче. – Випили по першій, другій, і тоді Андрій запитав Славка: чи почувається він справжнім мужчиною в приймах, на чужім добрі? Чоловік спалахнув, але змовчав, а Андрій навпаки почав його «діставати». А тоді вхопив ножа й каже, аби сьогодні від Славка в нашому домі й згадки не залишилося. Та сталося неймовірне: той ніж за мить був у грудях брата. То зробив мій чоловік. Я не встигла навіть збагнути, що й до чого, як Андрій захрипів, упав і замовк. Славко викликав «швидку допомогу», а незабаром і міліція приїхала. Чоловіка одразу ж арештували, а він все плакав, кричав, що не хотів убивати брата. Я й сама знаю, лише хто ж повірить: а вбивство є вбивство. Тепер Славка судитимуть. Я вже трохи отямилася. Після похорону ходила сама не своя, адже брат був мені й за батька, й за матір. Як житиму, не уявляю. Щоночі у ві сні приходить Андрій, щось говорить, але я його не розумію. Мабуть, докоряє, що не послухалася його, можливо, й вибачив. Та хіба ж тепер щось зміниш? Позавчора листівку від Славка отримала, просить, аби прийшла. Ні, не піду, сил не маю, та і люди засудять, адже Андрій для мене нічого не шкодував, хотів, аби краще було. А вийшло ось як».