На святі газети гуляв увесь Київ
За сто років існування столичної вечірньої газети не лише спливло багато води у Дніпрі, а й сталося чимало подій, які кілька разів змінювали суспільний та громадський лад. Але був у цьому чималенькому відрізку часу особливий період, коли після багатьох десятиліть служби «пропагандистами й організаторами» журналісти раптом потрапили у вир горбачовської перебудови і гласності, які стали першим реальним кроком до свободи слова, тією щілиною, крізь яку просочується правда життя, киснем демократії, як влучно сказав Чингіз Айтматов. Пишуча і знімаюча братія, здавалося, тільки й чекала сигналу, аби одразу взятися втілювати в життя мрії і плани, що в кожного з нас були сховані в найпотаємніших куточках душі і якими можна було поділитися навіть не з усіма друзями. А в середині 80-х років минулого століття це раптом стало реальністю.
Десять редакційних заповідей
Стрімкі позитивні зміни, викликані перебудовою, у пресі, на радіо й телебаченні стали помітними одразу і навіть невтаємниченим. Відмовитися від принципу партійності, який десятиліттями насаджувала компартія, було ще неможливим та небезпечним, але в найбільш демократично налаштованих колективах, до яких у столиці України перш за все належить вечірківський, не декларуючи широко та зайве, поставили його під сумнів і взяли на озброєння інші підходи.
У редакції «Вечірнього Києва» навіть виробили десять заповідей журналіста, які, спираючись на загальні моральні вимоги до професії, власне, протистояли принципові партійної заангажованості. Оскільки їх уже призабули, але вони актуальні й сьогодні, вважаю, буде невеликим гріхом нагадати:
1. Не збреши: правдивість – наше ремесло;
2. У статтях не вимагай вироку – ти не прокурор;
3. Думай про читача: без нього немає тебе як журналіста;
4. Найбільша помилка журналіста – боятися помилитися;
5. Іди в люди: гора не ходить до Магомета;
6. Пам’ятай: «Вечірній Київ» – енциклопедія міста: впиши у неї свій рядок;
7. Не хлібом єдиним живе людина: сприймай життя крізь призму духовності;
8. Не повчай читача: він не дурніший за тебе; враховуй думку протилежну твоїй; засвой дві аксіоми: немає істини в останній інстанції і зіпертися можна лише на те, що чинить опір;
9. Відбивай розмаїття думок, не боячись звинувачень у відсутності позиції: наша позиція – плюралізм у мисленні;
10. Зроби все для того, щоб кожна з наших 300 зустрічей з читачем стала для нього пам’ятною.
Найприкметнішою рисою «Вечірнього Києва» часів перебудови поряд з конфронтацією з партійними органами була опора на читачів, постійне спілкування та надійний зворотний зв’язок з ними. Нині вже давно стало нормою, що газети на своїх сторінках вміщують не лише листи читачів, які схвалюють публікації, а й навпаки – критикують, вказують на недоліки й прорахунки. А от у період партійного керівництва пресою таке просто неможливо було уявити. Зустрічі ж з читачами влаштовувалися лише за вказівкою райкому чи міськкому, а взагалі-то обходилися звичайнісіньким заслуховуванням на бюро звіту редактора про виконання на сторінках газети тієї чи тієї кампанії.
Тож похід журналістів «Вечірки» в трудові колективи: на підприємства, в установи, навчальні заклади для влаштування там так званих відкритих «летючок», публічних обговорень творчого доробку та тематичних планів редакції сприймався як виклик партійними органами. Зате така відкритість, прозорість роботи редакції імпонувала киянам, які охоче відвідували редакційні заходи. Тим більше, що на цих зустрічах справді можна було поговорити на найгостріші теми, порушити найболючіші проблеми, побачити навіч журналістів, відомих з публікацій, та й, знаючи, що звіт про цей захід буде оприлюднений, покритикувати газету, яка сама звикла критикувати.
А вечірківці, позустрічавшися з киянами на їхніх робочих місцях, одразу пішли далі й влаштували зустріч у філармонії. Як згадує тодішній головний редактор «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко, хвилювалися страшенно, чи зберуться люди, чи заповнять залу. А їх прийшло стільки, що навіть проходи заповнили, однак всі бажаючі так і не потрапили на зустріч. Тому наступне побачення з читачами призначили у Палаці «Україна», але й там усім не вистачило місця. От тоді в редакції й вирішили вийти на вулиці та площі столиці.
Партійні боси на сцену не виходили
На початку 1988 року виникла ідея проведення 11 вересня свята-фестивалю газети «Вечірній Київ». Створили оргкомітет, який очолив заступник головного редактора Олег Білик, який тільки-но прийшов на цю посаду до «Вечірки» з міської комсомольської газети «Молода гвардія», повідомили читачам про свої плани провести свято газети у Центральному парку культури і відпочинку на схилах Дніпра та стадіоні «Динамо», що тоді вміщував понад 30 тисяч глядачів, і почали шукати спонсорів. Одночасно працювали над сценарієм, теж постійно на сторінках газети радячись із читачами. Старалися дослухатися до кожної думки, запитували, кого б читачі хотіли почути й побачити на святі, не відмовлялися від жодної пропозиції, з вдячністю приймали допомогу. А її, слід віддати належне, запропонували майже всі столичні підприємства. Тож їхні торгові знаки разом з емблемою свята, що мала вигляд гострого пера із силуетами міського пейзажу та логотипом газети, прикрашали весь центр міста. Не залишились осторонь і щойнонароджені підприємці столиці. Вони влаштували виставку своїх виробів прямо на алеї Центрального парку.
На першому святі вирішили провести й відкрите засідання редколегії на естраді Центрального парку культури й відпочинку, де не уникали гострих запитань та дискусій зі злободенних питань. Мікрофони тоді чи не вперше встановили не лише на сцені, а й у залі. І кожен бажаючий міг висловитися не тільки про газету та її публікації, а й про міські та районні проблеми, взагалі про наболіле.
Керівники міськкому партії приходили подивитися, але перевдягнувшись у буденний одяг, аби їх не впізнали. На сцену, звичайно, не виходили навіть і тоді, коли люди зверталися безпосередньо до них.
Члени оргкомітету і працівники редакції перед першим святом дуже хвилювалися, адже не мали досвіду влаштування таких грандіозних зібрань. Та й повчитися, чи перейняти досвід не тільки в Україні, а й в СРСР було ні в кого. Ми в той час тільки чули про свята газети французьких комуністів. Однак наш перший фестиваль таки вдався. Він був велелюдним, веселим і дуже сподобався киянам та гостям міста. Адже задовольнив усі смаки.
Ті, хто любив дискутувати, мали таку змогу на естраді Центрального парку. Дітвора і дорослі любителі тварин вдень на стадіоні «Динамо» дивилися на виступи чотирилапих та відвідували їх виставку. Навіть із зопарку деяких звірів привезли на перше вечірківське свято.
Бажаючих взяти участь у концерті на стадіоні теж не бракувало, але найбільший успіх випав на долю народного артиста й щирого друга редакції Анатолія Паламаренка.
А ще ж були різноманітні конкурси, бліц-лотереї, розіграші. І, звичайно, виїзні пункти передплати на газету «Вечірній Київ» на 1989 рік.
Свято-фестиваль газети вийшло й справді всенародним. Тому щойно воно закінчилося, в редакції почали думати про наступне, підготовка до якого збіглася з першими справді демократичними виборами делегатів на Перший і, як потім виявилося, єдиний з’їзд Рад у Москву. І не дивно, що серед тих, кому в травні 1989 року кияни довірили на всесоюзному зібранні представляти своє місто й Україну, був і головний редактор «Вечірки» Віталій Карпенко. Хоча цього дуже й не хотілося міськкому партії, який доклав максимум зусиль для його дискредитації, але так нічого й не зміг удіяти.