Любіть ближніх, як себе
Ніколи не відаєш, яке завдання випаде тобі вранці на редакційній планірці, на чиї запросини й куди підеш на прес-конференцію, наскільки знайома (а буває, що й зовсім несподівана) тема, у яку мусиш зануритися, немов в крижану воду «морж», з розгону, так само ненадовго… Бо ж газета щоденна, а оксамитовий сезон, де кожна нова хвиля у штиль лагідно надихає на роздуми в ритмі вічності, – то журнальний варіант журналістської праці, коли є час на скрупульозне вивчення кожного питання з допитливістю науковця і на співмірність пізнаного із якимось власним досвідом.
Особистих вражень щодо теми круглого столу «Євреї в Києві» (90-річчя ліквідації обмежень на проживання представників цієї нації в столиці України), вплетених у біографію, в мене не було. Я виросла у селі за 50 кілометрів від Києва, де мешкали українці та кілька рідних братів-росіян, котрі тут одружилися. Пам’ятаю ще одну росіянку, з якою довелося поспілкуватися тісніше, – деякий час вона мешкала по сусідству, доки не розлучилася з чоловіком і не повернулася на свою батьківщину. Вона часто смажила картоплю, звісно ж, називаючи її «картошкой», і я, мала, надовго прив’язала це іншомовне слово до сковорідки. Картопля у моїй свідомості була вареною, а смажена – тільки «картошкою».
Щодо ж євреїв, то мама розповідала, що до війни у нашому селі жили дві чи три сім’ї, вони потім евакуювались. Коли вступила до університету, на першому курсі в парку Шевченка якось проходила повз групу людей, котрі жваво розмовляли мовою, схожою на німецьку. «Дивись, німці», – сказала своїй подрузі. «Ні, то євреї», – заперечила вона, бо кілька років до вступу працювала в столиці, деякий час квартирувала у єврейській родині і вже чула ту мову від них.
Я змалку знала про голодомор 1933-го – як на вулиці лежали жахливо «розповнілі» покійники, а їх збирали на підводу, як військова частина зупинилася біля церкви, а від похідної кухні на все село запахло масною кашею й м’ясним супом. Люди бігли на той запах, а солдати те, що не доїли, виливали додолу, нікому не дозволяючи згрібати залишки їжі прямо із землі, з пилюки… «Надо работать», – відгонили вони опухлих від голоду «дармоїдів»… Про це не раз згадували і в нас вдома, і сусіди, – офіційно ж про голодомор заговорили ой як нескоро після цього…
Про Бабин Яр дізналася (не рахуючи тих чуток, що дійшли до села), коли увесь жах тієї страшної трагедії єврейського народу (а крім нього, загинули ж там ще й українці, й росіяни, й кияни інших національностей, серед них, зокрема, незабутня поетеса Олена Теліга зі своїм чоловіком) почали оприлюднювати.
Олександр Найман, ректор Єврейського народного університету, головний вчений секретар Академії історії та культури євреїв імені Шимона Дубнова, господар тематичного круглого столу, нагадав журналістам, на яку відзнаку їх запросили, що спричинило її 90 років тому: «7 вересня 1915 року молоді рекрути вчинили погром, руйнуючи єврейські крамниці, не гребуючи насиллям над їхніми власниками. Погром був припинений місцевою поліцією.
Під тиском прогресивної громадськості країни та зарубіжних кіл, Микола II у 1915 році підписав тимчасовий дозвіл євреям-біженцям або виселеним із районів, наближених до бойових дій, оселятись у 34 губерніях за межами смуги осідлості. Цей дозвіл не поширювався на столиці та імперські резиденції. Згодом були припинені масові депортації євреїв.
Із того часу минуло 90 років. Євреї міста пережили Холокост, репресії, погроми та різні обмеження…»
Дуже далеко за межами своїх смуг осідлості довелося опинитися і кримським татарам, яких вивозили, немов худобу, з рідних місць у невідомість. І українцям, – розкуркуленим зі Східної України і виселеним пізніше із Західної, – цих «ворогів народу» запроторювали до Сибіру та інших регіонів суворої російської Півночі. А скільком українцям, росіянам, євреям та представникам інших національностей, батьківщиною яких була Україна, довелося пізнати краї за тисячокілометровою відстанню від меж осідлості у сталінських концтаборах, у засланні, звідки судилося повернутися дуже небагатьом… Скільки ж довелося всього перестраждати цим людям, для яких рідна – українська земля, зокрема Київ? Який урок з усіма цими випробуваннями предків маємо всі ми від Господа? Чи не пора вже нам любити одне одного так, як себе?