Як я будив національну свідомість «сябрів»
Останнім часом доводиться чути від проросійських політиків про так звані утиски російської мови на Кримському півострові. Та побувавши цього літа в селищі Коктебель, що біля Феодосії, побачив зовсім протилежне. Селище заполонили російськомовні написи. Назви вулиць не лише російські за формою, але й мають відверто прорадянський зміст.
Місцеві жителі вже забули і не завжди розуміють державну мову. А приїжджі росіяни взагалі почуваються як вдома. «Ну, нєужелі нєльзя на рускам» – якось довелося почути від одного туриста. Тож про які утиски російської може йтися, коли про Україну в тому ж таки Коктебелі нагадує лише один ресторан, оформлений як старовинний український шинок у традиційному народному стилі, але у самому ресторані панує винятково російська мова.
То в чому ж тоді річ? Може на російську мову тиснуть приїжджі українці? Аж ніяк.
На турбазі, де довелося жити, лише деякі наші співвітчизники спілкувалися українським суржиком, та й то при нагоді й вкрай неохоче. Від білоруських співмешканців взагалі рідної мови не доводилося чути.
Якось я став свідком діалогу між кількома нашими хлопцями та білоруськими дівчатами. «Давайте заради приколу спілкуватися своїми мовами», – запропонував українець. «Я не знаю своєї мови», – відповіла білоруска.
Сумний висновок напрошувався сам по собі. Здавалося, що це розмовляли не двоє людей, а дві поневолені країни. Україна ще пам’ятає материнську мову, але для неї вона щось на зразок приколу, з якого можна лише посміятися. «Нє, ну шо воно воняє» – згадується Вєрка Сєрдючка. Натомість білоруси взагалі відхрещуються від свого імені.
Під час самодіяльного концерту, який було організовано на турбазі, я мав честь відкрити його віршованою програмою. Продекламувавши кілька віршів про героїчне минуле України, почав читати... білоруський сонет Миколи Федзюковича.
«Я недаремно вирішив прочитати вірш чудовою вашою мовою, – звернувся я до білорусів. – Бо знаю, що білоруська зараз у великому занепаді. Отож цей мій жест буде для вас не лише поштовхом до її відродження, а й доказом, що вона не мертва, а жива.»
З білоруської сторони почулися схвальні оплески. Серед бурхливого різноголосся я вперше почув білоруську фразу: «Живє Бєларусь»!