Варчина «народність»
Повертаючись до рейваху, зчиненого навесні з приводу утисків російської мови і порушення прав російськомовного населення, які начебто мають місце в Україні, не знаєш: чи дивуватися, чи обурюватись. У туманних натяках і жалюгідно малих і несміливих кроках нової влади у бік поліпшення становища української мови в Україні, зокрема й збільшення в теле- і радіоефірі обсягу україномовної естради, група «Ґрін Ґрей», наприклад, угледіла загрозу своєму комфортному і, як вона вважає, природному російськомовному існуванню. Російські електронні ЗМІ на 14-ту річницю української незалежності у блоках новин про цю подію мусолили дві речі: в якій хустинці була Юлія Тимошенко під час молебню в Софійському соборі і як активно протестували жителі Криму 24 серпня 2005 року проти українізації. Більшого Україна, на думку імперських ідеологів, не заслуговує.
Стан російської мови в Україні. Певне, зробили його «проблемою проблем» за інерцією. Москва розраховувала на тріумфальну перемогу на президентських виборах в Україні свого ставленика і планувала відразу ж його «озадачити» боротьбою з надмірною українізацією (для неї, білокам’яної, українізація завжди і за будь-яких умов буде надмірною). Сталося не так, як гадалося. Але ж усі ці, образно кажучи, «ґрінґреї» та їм подібні, що годувалися й годуються з московського списа, вже запущені, мов маховик. От і зчинили згадуваний рейвах, підтримувані деякими недалекоглядними народними депутатами, зокрема й з оточення Віктора Ющенка.
Але годі вже жувати цю остогидлу російськомовну жуйку. Пропоную читачеві дещо незвичну тему: стан української мови в Росії. Чи не варто було на день незалежності північного сусіда українським ЗМІ прокрутити цей сюжет?
Про що йдеться? У дні горбачовської перебудови якось на весь Союз крутили в новинах сюжет. На Далекому Сході (здається, Хабаровський край) комбайнер знайшов у полі великий зливок золота. Кореспондент оперативно прибув на місце, побував у рідному селі «героя», зустрівся з його родичами, сусідами. Мабуть, не одного телеглядача з Києва і України вразило тоді, що село щасливого скарбошукача балакало з московським тележурналістом тільки…
українською! Звичайно, це була не вишукана українська літературна мова, якою спілкувалися в родинах Старицьких, Лисенків або Косачів, але й не гірша за ту, якою говорять десь під Полтавою чи Черкасами. Але ще більше вразило те, що журналіст-росіянин назвав цю мову далекосхідних українців («Зелений клин») не українською, а НАРОДНОЮ. Спочатку я думав, що це було зроблено зумисне. Аж потім до мене дійшло, що рівень не знання – ні, а бодай обізнаності середнього росіянина щодо української мови настільки низький, що цю мову він не годен навіть РОЗ-ПІЗНАТИ. Ну, от я, скажімо, не знаю португальської чи іспанської мови, але, прислухавшись, за якимись невловимими ознаками я її все-таки впізнаю. А журналіст з Москви, людина з вищою освітою, чує живе українське мовлення і щиро переконаний, що це НАРОДНА мова, тобто одна з російських говірок.
Ще один приклад. За радянських часів був популярним телесеріал «Варчина земля». Дратував він мене тим, що деякі персонажі говорили в ньому не просто російською мовою, а так, ніби події відбуваються не в Україні, а десь у російській глухомані. Причину цього тоді збагнути не міг. Тепер, після виходу у світ вже нашого, українського (не за мовою, а за місцем виробництва) «Буржуя», я, нарешті, зрозумів, у чому річ. Уявіть собі російського актора, якого український режисер або й навіть російський, який задумав зняти фільм на українську тематику, запрошує на ту чи ту роль. «Ти, міл-чєлавєк, уж подсуєтісь, да сиґрай украінскава калхозніка» – «А как?» – «Ну, чтоб как в народє ґаварят!» За часів «Варчиної землі» режисер, звісно, якби й захотів, не насмілювався скоригувати російську знаменитість, яка народність мови розуміла по-своєму. Запрошені в українські серіали іванови-петрови-сидорови пригадували, як «балакалі» їхні бабусі-дідусі з-під Рязані і Тамбова і, бровою не повівши, вивалювали цей матеріал в українське радянське кіно. Цю практику, як я вже зазначав, продовжують і сучасні українські режисери, які чомусь для головних ролей не можуть підшукати виконавців тут, в Україні. Шанований мною пане Юрію Рогозо! Я допускаю, що теле- або кінопроект про Україну може бути створений і російською мовою, з метою популяризації нашої держави у близькому зарубіжжі, наприклад. Але ж мова вашого безсмертного творіння нехай буде нейтральною, літературною російською, а не так званою НАРОДНОЮ. Не треба цього сумнівного колориту, бо у виконанні російських «зірок» він спричиняє географічно-етнічний єралаш. Не дратують нікого стрічки на кшталт «Едгара і Кріс-тіни» (Латвія) або екранізації творів Чингіза Айтматова (Киргизія), бо й у радянські часи вони потрапляли на телеекран і озвучувались нейтральною російською мовою, без усяких прибамбасів. Може, тому, що режисери цієї кінокласики не страждали на комплекс меншовартісності і не зловживали запрошеннями на головні ролі російських знаменитостей.
На тотальній необізнаності з українською мовою в Росії базується воістину астрономічний успіх Андрія Данилка та йому подібних. Артист свідомо взяв на озброєння російсько-український суржик, а публіка в Росії щиро переконана, що оце та сама українська мова, за яку наламано останнім часом стільки списів. Вони чують щось кумедне, потворне, гротескно грубе і ототожнюють цей харч з мовою Шевченка і Лесі Українки. Залишилося витягнути на сцену кусень сала – і образ ненависної помаранчевої України готовий.
Вражає і графічне незнання нашої мови в Росії. Буває, хоча й нечасто, «Комсомольская правда» чи ще якась російська газета намагається процитувати вислови якогось українця мовою оригіналу. І починається! Плутання літер «і», «и» та «ы», «е», «є» та «э» тощо. В одній невеликій фразі змішуються російські, українські і знову ж таки «народні» лексеми. Читаєш отаке чудо-юдо і думаєш: невже у штаті редакції «Комсомольской правды в Украине» не знайшлося місця нехай не українському філологові-перекладачеві, то хоча б людині, скільки-небудь обізнаній з літературною українською мовою?
Які висновки? На черговому саміті СНД чи ЄЕП порушити питання про стан української мови в Росії. Принаймні Путіну та іже з ним треба подбати, щоб українську мову його піддані розпізнавали на слух і на письмі. Треба також уяснити, що народність не може бути сама по собі. Народність є російською, українською, узбецькою…