Крилами неба торкнутись
Не знаю вже, на щастя чи на жаль, але виставки творів Анатолія Марчука частіше можна побачити за кордоном, аніж в Україні. Не відаю, яка атмосфера зазвичай панує в західних арт-салонах, де здебільшого її визначає заможний (і добре підготовлений) поціновувач картин. А от у вітчизняних виставкових залах і досі переважає емоційна щирість і відверте захоплення. Саме на таке приємне мистецьке диво й перетворилося відкриття виставки офортів Анатолія Марчука під назвою «Сакральна архітектура Києва».
У Національному музеї літератури вперше представлено 30 графічних робіт митця, створених у 80-90-х роках минулого століття, що увійшли до циклів «Погляд крізь століття», «Пам’ятки архітектури», «Зимові мотиви». Художник створював обриси київських храмів, монастирів, інших сакральних споруд ще тоді, коли, за його ж словами, забороняли навіть хрест над ними зображати.
Та того надвечір’я в залі витав уже дух українства. Спочатку грав і співав бандурист. Потім виконували церковні славоспіви під керуванням композитора Віктора Степурка. І говорили про духовність. І про те, що, може, у старій і облаштованій матінці-Європі жити зручніше й комфортніше, аніж деінде, однак за натхненням і силою духу таки треба припадати до неньки-України.
Художник Анатолій Марчук – плоть од плоті митець український. І мова його духовна – образи на полотні й простір з кольором, гармонійно зачинені в рамки задуму, – наскрізь українська. Він виріс поблизу Києва, серед округлих пагорбів села Козичанки, що вдивляються в тихі плеса річки Сивки та цілого рядка ставків. Там, напевне, й народилися перші пейзажі, на яких кольори, мов спалахи прозріння – то дивовижно яскраві, то тремтливо ніжні, мов причаєна тиша. Це творчість раннього Марчука. Пейзажі такі ліричні, що аж терпне ніжність на денці душі, – там виписана кожна жилочка на листочку, а пелюстки тремтять від подиху вітру. Тони, напівтони і дуже короткі ноти, які й звучать таку коротку мить, що їх і не збагнути, та раптом думаєш: художник їх піймав, вони зрезонували в його єстві і вихлюпнулися на полотно дивною гамою і кольорів, і звуків, що зусібіч беруть у полон. Принаймні так мені звучить картина «З купальського вінка».
Та, виявляється, що не мені одній. Мистецтвознавець, що побувала в майстерні художника, роздивлялася картини, поки господар вийшов на якийсь час. То їй також здалося, що в оточенні робіт художника стало добре так й погідно, бо з них немовби музика лилася. Така легка, осяжна, добротворна. Така, як колір щастя, пізнання й одкровення.
Мені, приміром, звуками ще озиваються портрети, жіночі постаті, зображені на полотні, а також натюрморти. О, вони дивовижні (особливо ранні)! У них колір грає сяйвом і живе (!) душа. Душа Природи-матінки. Недаремно ж мистецтвознавці називають Анатолія Марчука ліриком, поетом художнього мазка. Це справді так, бо зіткана його натура з надзвичайно трепетних й тонких переживань, а світовідчуття його сягає глибин предвічних і космічних.
Мені здається, що уособленням глибин часу й духовних висот майстра став образ Птаха. Недаремне ж бо ще на початках свого малярського шляху Марчук створив 16 літографій до повісті Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». І от тепер у його небі не мерехтливе світло холодних зірок, а потужний змах журавлиних крил. Не вірите? А от згадаймо полотно «Слід птаха», що ввійшло ледь не до всіх каталогів й зумовило сплеск вражень і фахівців, і шанувальників. Та от дивлюсь на ті ж офорти: «Софія», «Вечір у Лаврі», «Звуки органу», «На Андріївському узвозі», «Замок Річарда» чи «Катерина», і ледь не на кожному є птах чи вчувається шерхіт крил, як-то у пісні: «…Через Україну, через нашу хату вже качки летять». І, звісно, ті птахи нам зовсім не байдужі, бо справіку символізують велич духу і чистоту помислів, допоки сущі ми на землі…
Пам’ять моя зберігає ще одну особливість: більшість офортів Марчука випромінює дивовижне світло. Яскраво бачу офорт «Стіни Лаври». Там стіни і бруківка немовби повертають всотане сяйво тисячоліть. Там витає дух святості й воскресіння. Бо й навіть свічі на картині «Лаврські печери» не скапують скорботно, а посилають життєдайну силу вогню. Окропись! Прокинься! Йди до Храму, бо там твоє спасіння і надія. І там розвидниться тобі.
Якщо ж казати про речі більш прозаїчні, ніж барви творчості художника, то зауважу, що живе і пише він частенько поза Україною, у Німеччині. Там відбулося чимало його персональних виставок – у Мюнхені, Нюрнбергу, Кельні, а також у польському Кракові. Картини Анатолія Марчука є в музеях Польщі, Німеччини, США, Австралії та Канади. Не так давно в Гамбурзі в Ґете-інституті відкрито виставку «Мистецтво вільної України», де представлено роботи дев’ятьох художників, серед яких і картини Анатолія Марчука.
Сам художник каже так:
«Хоч як це парадоксально, але за кордоном я почуваюся більше українцем, аніж удома. І мов той перелітний птах лину додому, аби набрати в крила сили…»
Це, певне, ностальгія. Микола Стороженко, академік і аналітик, називає ностальгію рушійною силою творчості Марчука.
І, певне, це таке життя. Відомий факт: один багатий колекціонер із Німеччини придбав собі з виставки кілька картин Анатолія Марчука, щоб одну з них подарувати Національному художньому музею України в Києві.
Але менше з тим. Сам Марчук узявся створити музей сучасного мистецтва в Макарові, де народився. Зібрав понад 80 робіт шістдесятьох художників. І вже відкрив там для початку галерею.
Таки воістину: на березі вічності ніщо не минає безслідно.