Чи легко бути молодим?
За статистикою, сьогодні в Україні проживає близько 150 тисяч дітей з особливими потребами. За останні 15 років ця цифра зросла більш як у півтора раза. Хто вони для суспільства? Для медиків – хворі, для вчителів – «незручні» учні з домашньою формою навчання, для органів соціального забезпечення – пенсіонери з інвалідності, а для декого – об’єкт для насмішок, для матері – тяжкий хрест, який треба нести все життя, для роботодавця – непотрібний працівник, а для держави здебільшого – тягар. А загалом, це маленькі створіння, весь світ для яких у чотирьох стінах власної домівки або інтернату. А що далі, коли дитина виросте, а батьки покинуть цей світ? Далі безрадісне і самотнє існування де-небудь у державному спецзакладі.
Проте фахівці стверджують: якщо дітей з функціональними обмеженнями охопити ранньою соціальною реабілітацією, то багато хто з них може жити повнокровним життям. Та й самі діти-інваліди часто відчувають, що можуть здолати життєві труднощі, працювати і приносити користь суспільству. Але здебільшого на їхньому шляху безліч перепон, і без допомоги не обійтися. Щоправда, держава і започатковує час від часу програми, спрямовані на допомогу цій категорії населення, але практика свідчить, що в реальному житті вони здебільшого малоефективні. Складається враження, що робиться це швидше за все для «галочки», аніж для самих інвалідів. Тому основна відповідальність лягає на різні громадські організації, в які об’єднуються рідні дітей-інвалідів. Таких організацій в Україні 900.
Фахівці Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ нещодавно провели опитування дітей з особливими потребами, їхніх рідних та працівників спецінтернатів тощо, які живуть в країнах постсоціалістичного простору. «Я не вважаю себе хворою. Навпаки – як чудово жити і бути молодою», – написала 17-річна болгарка. А українська дівчина сказала : «Ви хоч розумієте, чому інваліди з захворюваннями опорно-рухового апарату сидять удома? Тому, що ніде немає пандусів і з’їздів з тротуарів». Соціальні працівники та вихователі інтернатів нарікають, що діти виходять у світ не пристосованими до життя, не володіють елементарними навиками. Батьки ж здебільшого скаржаться на вбоге існування, низький рівень соціального та медичного забезпечення та недоброзичливе ставлення з боку оточуючих.
Усі ці проблеми озвучили днями на засіданні круглого столу на тему «Шляхи підвищення ефективності процесу реабілітації дітей-інвалідів», в якому брали участь міністр праці та соціальної політики В’ячеслав Кириленко, керівники центрів ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, представники регіональних установ праці й соціального захисту населення та Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні.
Директор державного комплексу ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів Валерій Ляшенко наголосив, що Фонд соціального захисту інва-лідів має недостатню фінансову підтримку з боку держави, а рівень оплати роботи працівників центрів ранньої реабілітації вкрай низький. У самих же центрах здебільшого немає належної матеріальної бази, працівники не мають навіть методичних та дидактичних матеріалів, які необхідні для роботи.
– Обурює і ставлення деяких навчальних закладів до дітей з особливими потребами, – наголосив Валерій Іванович. – Зазвичай, якщо таку дитину і беруть до школи, то згодом переводять на домашню форму навчання. Вчителі ж до цих учнів ходять неохоче, часто, аби відбути чергу. Це пояснюється ще й тим, що в навчальних закладах взагалі немає таких посад, як педагог-реабілітолог. Адже вітчизняні вищі навчальні заклади таких спеціалістів не готують. Та й не готові школи здебільшого приймати такого учня, адже він навіть не може долати сходи. Немає також індивідуальних програм розвитку тієї чи тієї категорії інвалідів, які поєднували б зусилля медиків, вчителів та соціальних працівників.
Фахівці вважають за необхідне невідкладно провести моніторинг вітчизняних центрів ранньої соціальної реабілітації, перевірити їхню роботу та умови перебування там дітей. Адже не секрет, що в багатьох вони жалюгідні. А ще реабілітологи скаржилися на незадовільну організацію літнього оздоровлення дітей-інвалідів. Адже відпочивати в таборах разом зі здоровими дітьми їм не зовсім зручно. Таким дітям потрібні спеціальні умови, біля них повинні перебувати і матері. Тому є потреба створити літню базу.
Проблем багато, і самотужки центрам їх не розв’язати. Тому реабілітологи сподіваються, що держава їх таки почує і надасть конкретну допомогу. Адже від цього залежать подальші долі сотень тисяч дітей, які ніколи вже не стануть здоровими, але прагнуть жити як повноцінні члени суспільства.