«Червону руту не шукай вечорами...»

Дні народження, пам’ятні дати відзначають не тільки люди, а й наші незрадливі супутники в житті – пісні. За кілька днів – 13 вересня – пам’ятна дата в українському музичному календарі. Тридцять п’ять років тому в телеефірі вперше прозвучала славетна Івасюкова «Червона рута».

Треба ж так: на день народження, 50-річчя Михайла Григоровича Івасюка 1967 року професор Чернівецького університету Волков разом із подарунками підніс йому й книжку «Коломийки» (XVIII-XIX  століть), упорядковану й відредаговану відомим українським етнографом Володимиром Гнатюком. Книжка, що поповнила багату бібліотеку батька-письменника, звичайно ж, зацікавила й сина – Володимира. У цій збірці, в одній із коломийок, він натрапив на згадку про червону руту: дівчина «назбирала червону рутоньку, хотіла зчарувати мене сиротиноньку».

Володимир почав шукати легенду: що це за червона рута? Вперше автентичний варіант легенди про руту він записав 1970 року в селі Ростоки Путильського району Чернівецької області. Там актор Іван Миколайчук знімався у фільмі «Білий птах із чорною ознакою» (режисер-постановник Юрій Іллєнко). Володимир Івасюк брав участь у фільмі як статист. Легенда розповідає, що зрідка, раз на 10 – 20 років, рута зацвітає червоною квіткою. І коли дівчина знайде квітку й подарує юнакові, той буде завжди кохати її, ніколи не зрадить. Та легенда й стала ґрунтом для майбутньої славетної пісні, автор віршів і музики якої – Володимир Івасюк, у ті роки студент III курсу Чернівецького медичного інституту. Один із варіантів тексту був «червлена» рута – давньоруське слово. І пісня зазвучала в Чернівцях. Її співали на студентських вечорах, у медінституті – також.

У телепередачі УТ «Камертон доброго настрою», що 13 вересня 1970-го в прямому ефірі транслювалася з Чернівців, із Театральної площі, Володимир Івасюк разом із співачкою Оленою Кузнецовою в супроводі ансамблю «Карпати», до якого входив Володимир і яким тоді керував Валерій Громцев, заспівали «Червону руту» та «Водограй». І сам Івасюк, і «карпатівці» сподівалися, що слухачам більше сподобається «Водограй» – пісня жвава, іскриста. На той час Івасюк уже був автором популярних пісень «Мила моя», «Я піду в далекі гори» (вірші й музика його), «Відлуння твоїх кроків» (вірші В.Вознюка, музика В.Івасюка). Але найбільше полонила слухачів «Червона рута». Наступного ранку Володимир проснувся знаменитим.

Ту передачу готував і запускав до ефіру Василь Стріхович. І… як то часом у нас буває, наступного ранку на редакційній летучці Стріхович одержав… догану. Її оголосили за недотримання технологічного процесу – пісні Івасюка пішли в ефір без санкції художньої ради. Але не це було справжньою причиною покарання тележурналіста. Річ у тім, що вже тоді за спиною молодого композитора стояли значно старші за віком члени обласного об’єднання самодіяльних композиторів, які теж хотіли, щоб їхні пісні звучали по республіканському телебаченні. Тож і був дзвінок від когось до обкому, що «цей студент виконав не одну, а навіть дві пісні». Але телепередачу дивилися не лише заздрісники молодого митця, а вся Україна, телеглядачі й проголосували за «Червону руту». На Українське телебачення тоді надійшли тисячі листів, багато телеграм – просили повторити «Червону руту» й познайомити з її автором.

А в другій половині дня на Черні-вецьке телебачення надійшов телекст: передачу визнали найкращою програмою тижня й занесли на «Червону дошку». Була й пропозиція – повторити в одній із наступних передач виступ Володимира Івасюка. Це було щастя! Василю Стріховичу ж після догани вручили… Грамоту, яку, тепер уже головний режисер Чернівецького телебачення, пан Стріхович передав до Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.
…Ходжу музеєм у супроводі його наукових працівників Ауріки Арсеній та Юрія Мусієнка. Тут, у залі № 5 «Спогад, що не поверне», – експозиція-огляд життя й творчості Володимира Івасюка. Відвідувачів композитор зустрічає привітною усмішкою, дивиться з портрета Василя Пилип’юка (фото 1975 р.). Тут багато документів, знімків.

Особливе зацікавлення – до комплексу експонатів, що розповідають про таку пам’ятну в історії української пісні XX століття дату: 13 вересня 1970-го. Пам’ятний знімок: у «Камертоні доброго настрою» – Володимир Івасюк та Олена Кузнецова (вона часто заходить до музею, керує в Чернівцях жіночим вокальним ансамблем «Марічка» при одному з палаців культури). На інших фото – Івасюк із Софією Ротару, ансамблем «Смерічка», які виконували «Червону руту». Усі куточки тодішнього Союзу, ввесь світ облетіла ця українська пісня – хто її тільки не співав і не слухав! На одному із знімків – тріо: Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк (Москва, Останкіно, 1971 рік). «Червона рута» прозвучала по ЦТ і в новорічну ніч 1972-го, як найкраща пісня 1971 року. Тріо українських співаків тоді супроводжував оркестр під керуванням Юрія Силантьєва, який захопився «Червоною рутою», високо оцінив і оркестрування її, яке також виконав Володимир Івасюк.

Зупиняюсь біля знімків, які вже стали історією нашої музичної культури: Івасюк на зйомках першого українського музичного фільму «Червона рута», поряд – фото під час трансляції Центральним телебаченням програми «Алло, ми шукаємо таланти» з Мармурової зали Чернівецького університету. Ця програма, яку завершували інтерв’ю Володимира Івасюка та виступ ансамблю «Смерічка» і яких довго не відпускали присутні на телепередачі глядачі, затримала вихід в ефір урядової програми «Время» («Час») аж на 20 хвилин! То був безпрецедентний випадок в історії ЦТ, за який могли так покарати… Та телеглядачі усієї країни тоді в листах, телеграмах, телефонних дзвінках висловились за підтримку Івасюка, «Смерічки». Але покарання керівнику творчої бригади й ведучому Олександру Маслякову таки було, хоч і невелике – проста догана. Працівники музею нагадують, що Масляков дотепер пам’ятає цей випадок і не жалкує, що тоді не перервав передачу.

Живий свідок композиторського натхнення Івасюка – його рояль, австрійський, йому понад 100 років, який батько купив синові 1961 року за гонорар від свого роману «Червоні троянди». Відвідувачі музею мають можливість зануритись у музичні перлини – слухати пісні Володимира Івасюка (а їх у нього аж 107) у виконанні самого автора – це рідкісні записи XX століття – та інших співаків.

До слова, цього року маємо три пам’ятні дати, пов’язані з творчістю Володимира Івасюка. Крім 35-річчя першого звучання в ефірі «Червоної рути», ще – 10-річчя заснування Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, біля витоків якого була його перший невтомний директор Парасковія Нечаєва (нині працівниця Всеукраїнського товариства «Просвіта» в Києві) та 30-річчя постановки у Львівському театрі імені Марії Заньковецької вистави «Прапороносці» за О.Гончаром (інсценізація Б.Антківа та С.Данченка), музику до якої написав Володимир Івасюк – 1975 рік. «Прапороносці» тоді одержали Диплом I ступеня і на республіканському, і Всесоюзному оглядах кращих вистав. За задумом постановників музику мав написати молодий композитор – ровесник героїв «Прапороносців». Тож вибір упав на Івасюка.

Олесь Гончар, який був на прем’єрі, в «Щоденнику» занотував, що не сподівався, що прозовий твір можна так добре втілити на сцені. І зауважив, що виставу врятували художник і композитор. Про роботу Івасюка над музикою до «Прапороносців» – також в експозиції музею.

У цих кімнатах двоповерхового будинку, що на вулиці Маяковського, 40, незримо витає дух вічно молодого Володимира Івасюка, його «Червоної рути», світлої музики, що не меркне з роками.