Найперший раз у найвищий клас

Сьогодні вітчизняна команда зіграє перший матч у статусі світового фіналіста

Достроково пробившись на фінальний турнір світового чемпіонату, наші футболісти не мають права на гучне святкування. Бодай тому, що й матч із турками для нас особливо важливий. Не тільки з огляду на престиж: опонент у команди Блохіна і титулований, і по-справжньому грізний. Та й історичні взаємини в нас  давні і по-своєму  непрості.

Ідзковський, Привалов та інші

Історія радянської збірної, до складу якої майже завжди входили й українці, має дивовижний період, упродовж якого «червоні» змагалися виключно з турецькими футболістами. Мова про 20 – 30-і роки минулого століття, коли СРСР самоізолювався від офіційного спортивного руху, а тому національні команди інших країн не мали права навіть на спаринги з радянськими колективами. Турки, на відміну від решти футбольного світу, контактів не перервали, делегуючи час од часу до великої сусідньої держави так звану збірну Народних Будинків або приймаючи «соціалістичних» гостей під вивіскою університетської асоціації. Загалом у 1924 – 1935 роках було проведено 15 таких матчів, і дев’ятеро з 46 радянських футболістів, задіяних у них, представляли Україну. В основному то були харків’яни: Привалов, Бабкін, брати Фоміни, Кротов і Шпаковський, причому 25-річний Олександр Шпаковський, форвард харківського «Штурму», відзначився голом уже в прем’єрному поєдинку, який відбувся на московському стадіоні імені Воровського 16 листопада 1924 року за присутності 15 тисяч уболівальників. Але 1934 року до «червоної» збірної долучилися й троє київських динамівців – Ідзковський, Щегодський та Шиловський, до того ж обидва форварди зилишили стрілецькі автографи в турецьких воротах: Щегодський забив один, а Шиловський – два м’ячі.

П’ять «автографів» Блохіна

У післявоєнний період особливих клопотів із спарингами не було – СРСР нарешті став офіційним членом світової футбольної спільноти, і матчі союзної та турецької збірних стали насправді звичним явищем. І жоден з них не обійшовся без українців. У прем’єрному двобої 1961 року були задіяні вихованці нашого футболу: в Москві – колишній дніпропетровець Маслаченко, в Стамбулі – харків’янин Дубинський. Ще через п’ять років, у товариській зустрічі на московському стадіоні в Лужниках, червоні футболки зодягли й динамівці Києва – Соснихін, Сабо, Поркуян і Бишовець. А в інші роки основу союзної збірної взагалі становили наші земляки, і п’ятеро з них – Мунтян, Хмельницький, Колотов, Дем’яненко та Блохін – у різних матчах забили туркам аж одинадцять м’ячів. Причому нинішній тренер української «націоналки» відзначився п’ятьма голами!

Київ у центрі подій

І все-таки два поєдинки союзної та турецької збірних варто виокремити навіть з цього приємного ряду. Бо в жовтні 1969 року та в квітні 1975-го їх організував і провів наш красень – Київ. Обидва матчі мали високий турнірний рівень: перший, як і нині, – в рамках світової кваліфікації, другий – євровідбірковий. І в обох гору взяли господарі, забивши туркам по три «сухих» м’ячі. 1969 року дуплетом «вистрілив» Мунтян, а ще за шість років усі голи виявились «українськими»: незабутній Колотов двічі реалізував пенальті, а підсумок ігрового протистояння підбив Блохін. У першому матчі московський тренер Качалін задіяв п’ятьох українців – Рудакова, тодішнього московського армійця Капличного (уродженця Кам’янця-Подільського), Серебряникова, Мунтяна та Бишовця. А в другому за часом поєдинку киянин Лобановський долучив до дванадцятьох (!) динамівців узбецького форварда Федорова вже після  того, як рахунок став 3:0. Симпатикам українського футболу, либонь, приємно згадати той матч, «освіживши» в пам’яті його перипетії літописним  фактом: Рудаков, Коньков (Буряк, 65), Матвієнко, Фоменко, Решко, Трошкін, Мунтян, Онищенко (Федоров, 80), Колотов, Веремеєв, Блохін – ця  воістину славна команда так і залишилася в історії  народної  гри як промовисте свідчення результативності вітчизняної футбольної школи.

П’ять із шести

Єврокубкова історія українсько-турецьких протистоянь також багата на події і також успішна для наших клубів. У шести євродвобоях українці поступилися тільки одного разу – «Динамо» восени 2002 року пропустило до чергового раунду Кубка УЄФА «Бешикташ». А з дванадцяти матчів – сім виграли і ще два звели до нічиєї. Блохін є най-влучнішим снайпером і на клубному рівні: чотири голи туркам він провів у вже зрілому віці (з 1981 року по 1987-й включно). Хоча протистояли нашим командам турецькі гранди: «Бешикташ», «Трабзонспор» і дуже популярний минулого століття «Бурса-спор». Пишемо: «командам», оскільки з турками змагалися не тільки динамівці, а й дніпряни, про що варто  сьогодні нагадати  й Русолу з партнерами.

На авансцені – Шевченко

Нарешті настав час і протистоянню на рівні національних команд України та Туреччини. Точками відліку стали 1 травня 1996 року та містечко Самсун. Українці той спаринг програли з рахунком 2:3, але й оптимістичних цікавинок спадає на пам’ять чимало. Косовський, приміром, саме в Самсуні започаткував славну кар’єру в національній команді, а Шевченко – забив там  свій найперший м’яч. З нинішніх «збірників» грав у прем’єрі й Ребров. А в лютому 2003 року в Ізмірі, де турки та «жовто-блакитні» розійшлися миром, так і не взявши ворота одне одного, дебютував у головній команді країни Ротань. Ну, і матч минулорічний, він особливо пам’ятний Блохіну та його підопічним: українці розгромили господарів з рахунком 3:0, фактично розчистивши собі шлях до Німеччини, а Шевченко, відзначившись в Стамбулі стрілецьким дублем, саме тим успіхом остаточно схилив на свій бік симпатії футбольної Європи, яка виокремила його із зіркового ряду «Золотим М’ячем» найкращого гравця континенту.