Тая хатиночка у гаї
Ми в Моринцях. Це доволі велике село на Черкащині, котре відоме всій Україні, а може, й світу, адже тут народився наш Пророк. Як поселення воно нічим особливим не вирізняється з-поміж десятків інших, котрі ми проїхали дорогою з Києва. Так скаже той, хто промчить його транзитом. А ми, група київської інтелігенції, для якої поїздку до святих Тарасових місць організував Міжнародний благодійний фонд Святої Марії, минувши хат тридцять заможних моринців, звернули у вуличку праворуч і за кілька хвилин вже тут, де колись світ уперше почув голос немовляти, якому судилося його підкорити.
Безлюдне обійстя Якима Бойка, Тарасового діда по матері, враз стало затісним, коли його заповнили зо три десятки працівників дитячого видавництва «Веселка» на чолі з Шевченківським лауреатом Яремою Гояном, хористи «Жайворонка», працівники столичної мерії (яка, до речі, посприяла цій поїздці), журналісти. Попереду, звісно, наш натхненник і поводир у такій прощі, президент Фонду Святої Марії, депутат Київради Ганна Василівна Матіко-Бубнова.
Катерина Іллівна Урсалова, яка сьогодні господинею тут, запрошує в низеньку, біленьку з вікнами в чотири «блюдця» хатину. Під ногами шелестить присохла осока. Нею встеляли земляну долівку, аби літньої спеки в хаті трималася прохолода. Сіни, комора, горище, кімната, звісно, стилізовані під українську старовину часів кріпаччини, але речі, зібрані тут, справжні, хоча й по-музейному впорядковані.
Традиційна розповідь про побут, звичаї, родинні стосунки колишніх мешканців цієї господи, але на завершення Катерина Іллівна приберегла цікавинку.
– Хай троє із вас сядуть на лавку, – звернулася до гостей.
Коли вмостилися, зокрема і я, пояснила:
– Хто всідається під отим старим брилем (він висить над лавкою на стіні між двома вікнами), той – людина амбітна, високого польоту. У такої людини задатки лідера, вона на багато спроможна і чимало в житті досягне. До речі, свого часу цей бриль «дав оцінку» Віктору Ющенку, що теж сидів на цій лаві.
Цього разу місце під брилем вибрала Ганна Василівна, сама того не знаючи. Я сідав останнім, на місце поближче до столу. З цього приводу ніяких пояснень не було.
Не здогадався поцікавитися, чи то Тарасів дід Яким якимось мудрим умінням винайшов такий «прилад» виміру людських чеснот, чи подібним користувалися й інші.
Молодят – Катерину й Григорія Шевченків – дід Яким поселив поруч. По сусідству стояла пусткою хата каторжанина Копія, тож пан Енгельгарт дозволив. Видно, на особливому місці вона споруджена, якщо в ній народився геній.
Центром цієї оселі, якщо хочете, – центром всієї України – є звичайна плетена колиска, підвішена до сволока. Тут вигойдувалося маля на ім’я Тарас. Його назвали на честь святого Тарасія, на день вшанування якого вказував церковний календар. Але навіть інший дід – Іван, – який був письменним і читав Біблію, мабуть, не знав, що це ім’я певною мірою визначало долю онука. Святий Тарасій був бунтівним константинопольським патріархом. Бунтарем зріс і Шевченко. До того ж бунтівником був і Копій, господар хати, в якій мати породила Тараса. Втікши з каторги, він промишляв із ватагою в лісах, що були поблизу. До квартирантів претензій не мав, але Шевченки з того моменту, як він об’явився, почувалися незатишно в його оселі, тому й повернулися згодом знову в Керелівку, звідки був родом Григорій Шевченко.
…Тієї березневої ночі в Моринцях народилося два хлопчики. Спочатку баба-повитуха Параска побувала в Жарків, а тоді її покликали до Шевченків. Народилися два кріпаки, але Бог дав їм різну долю. Никодиму до скону судилася важка панщина, а Тараса Господь підніс до вершин світової слави, хоча легкого, щасливого життя теж не дав.
Із віконець цієї хатинки малий Тарасик уперше побачив широкий світ – чи буйнозелений, чи сніжно-білий. Не знаю, чи то випадковість, чи справді уподобання Шевченків, але місцину для помешкання в Керелівці, іншому біографічному селі, де зростав Тарас, вони вибрали таку ж, як в Моринцях. З одного боку, від вулиці, – обійстя відгороджене плотом, а з другого – нічим не обмежений стрімкий яр: і збігти вниз до води непросто, не те що піднятися. Але зате яка краса, які сади, який простір! Мабуть же, не випадково Шевченкова мати, порушуючи традиції, загадала поховати її тут, у саду під горою, а не на сільському цвинтарі. Милішою над усе, видно, була їй ця стрімка стежка, хоча й доводилося важко нею носити воду та прання. Мабуть, від матері успадкував Тарас прагнення знайти особливе місце для вічного спокою.
А ми поки що в моринській Шевченковій хаті довкола колиски. Кожен входив, вклоняючись їй. І виходитиме – вклониться ніби дякуючи цій великій, хоча зовні скромній сільській хатині. Одвірки низенькими робили колись, тож мимоволі пригинаєшся, ніби кланяєшся при вході й виході. Ярема Гоян приступає до дуже красивої й промовистої процедури: кладе в колиску «Кобзар», видрукуваний «Веселкою». У такий спосіб Тарас ніби повертається додому, але вже своїм невмирущим словом. І хоча наш лауреат отак дивотворить, як сказав, не вперше, телеоператорам кращих сюжетів годі й знайти.
Той руйнує, той мурує
На подвір’ї біля воріт крупним листом прагне неба особливого сорту вишня. Її посадив Віктор Ющенко.
Тутешні хранителі Шевченкового меморіалу не проминуть про нього згадати. Коли очікували його чергового приїзду, процедуру висаджування вишні обставили з помпою. Приготували новеньку лопату, поливалку хіба що не з бантиком, рукавички. А він відклав їх, став на коліна перед тією вишенькою, розпушуючи землю, перем’яв пальцями кожну грудочку. От і буяє деревце.
По-іншому, при краватках, висаджувало вишневий сад у городі обласне начальство, відзначаючи День довкілля. Дай Боже, щоб прижився і той молодняк.
Навпроти меморіальної старовини новобуд.
– Адмінбудинок для нас зводять, – охоче розповідає Катерина Іллівна. – До речі, за проектом Ющенка. Скільком високим гостям ми бідкалися, що і в дощ, і в сніг зустрічаємо відвідувачів, сидячі на призьбі Шевченкової хати, бо нема адмінприміщення. Поки були тут посадовці, обіцяли, виходили за ворота – забували. А Віктор Андрійович там же біля Шевченкової колиски взяв аркуш паперу і накреслив ескіз майбутнього адміністративного приміщення. Як бачите, вже й дах криють.
– А що з тією школою, котру почала зводити Валентина Шевченко, коли вона ще була головою Верховної Ради? – поцікавився літній хорист, який, очевидно, тут не вперше.
Нова школа за задумом Валентини Семенівни мала бути державним подарунком Моринцям й окрасою села: стільки ж люду тут буває, іноземці заїжджають. Маючи за радянської доби неабияку владну силу, й зініціювала новобудову. Віддала Валентина Семенівна спікерського портфеля – і справа згасла: недобудували школу.
– Вже розібрали її сельчани, цеглу порозносили по дворах, – невесело констатувала Катерина Іллівна.
Серед нашого товариства виявилася жіночка, добре знайома з Валентиною Семенівною, вона тут же взялася за мобілку, аби повідомити їй прикру звістку.
Валентина Семенівна не стільки обурилася такою безгосподарністю, скільки приємно подивувалася, що хтось ще пам’ятає, що будівництво нової школи у Шевченковому селі започатковувала саме вона.