От звідки її отара
Уночі хтось відчинив загороду і всі вівці втекли. «Господи, хоч би вони не повернулися, – грішно благала Всевишнього дівчинка, якій так набридло пасти їх змалку й аж до 9-го класу. Овечок було чимало – понад два десятки, вони полюбляли чужі городи, бездумні кроси світ за очі (якось зупинилися аж між буряками на колишньому торфовищі). І мекали несамовито, голодні, коли з’являлася після школи, – щоб негайно випускала їх на пашу. Та через три доби, наситившись волею, тварини прибрели до двору… Неслухняними ж ставали, здебільшого, без нагляду, коли пастушка вчилася їздити на велосипеді чи відволікалася ще на якісь дитячі забаганки, бо ж дуже хотілося й погратися. А як спокійно паслися на березі річки Ромен чи на луках біля ставка, то мала час і ґрунтовно повчити уроки, і досхочу начитатися художньої літератури.
Не перешкодили вівці й золоту медаль отримати, і випускниця Красноколядинської середньої школи Талалаївського району Чернігівської області Світлана Чмут 1971 року, після першого вступного іспиту, вже стала студенткою філологічного факультету Київського педагогічного інституту імені М.Горького.
Нині в цьому вузі, що відтепер іменується Національним педагогічним університетом імені М.Драгоманова, Світлана вже не Чмут, а після заміжжя Шевчук – професор, завідувач кафедри культури української мови, а ще й член-кореспондент академії наук та Заслужений працівник освіти України. А в отарі власної наукової літератури невдовзі матиме стільки ж назв книг зі своїм прізвищем на палітурках, як і овечок, яких колись опікувала… Ось тільки деякі з них (Світлана Шевчук – автор циклу перших підручників та посібників із ділової української мови): «Українське ділове мовлення», «Ділове мовлення. Модульний курс», «Сучасні ділові папери», «Практикум з українського ділового мовлення», «Ділова українська мова: Тестові завдання», «Контрольні роботи з ділової української мови», «Службове листування. Довідник»… Жодна з її опублікованих наукових робіт не залишилася неперевиданою, є й такі, що виходили у світ кілька разів, а видавництва самі пропонують їм свій прихисток.
Де трава «горілочка» і місце для храму
Світлана часто навідується в Красний Колядин, хоч мама й живе у сусідньому селі, біля однієї з чотирьох дочок. Кличе до себе рідна хата, що виросла з дерева без жодного гвіздка, на межі двох сіл, за кілометр від Красного Колядина й так само від Грицівки, де поряд ставок, на березі якого ще пам’ятає довгі стежини конопляного полотна, від найтоншого до найгрубішого, що вибілювалося на сонці. А ще річка неподалік, розкішний сосновий ліс за городом, кругом пагорби, а серед запашних квітів на луках озивається, мов родичка, мабуть, найпахучіша, із загадковою назвою «горілочка»… Тиша така густа, настояна на травах, тільки пташки прокльовують її дзьобиками, співаючи, та коники-стрибунці й цвіркуни струшують. І хоч у хаті зовсім порожньо, злодії зірвали електричний лічильник і побили шибки у вікнах, Світлані не перестають ввижатися пишні ліжка з горою вишитих білосніжних подушок і таким же простирадлом з узором внизу та мереживом, ікони в кутку під рушником, їхній родинний стіл, за яким після вечірньої трапези мама дякувала й за їжу, що Господь послав, і за ще один прожитий день... Ніби осиротіле й рідне село, з якого батьки намагаються провести своїх дітей після школи хоч куди, аби в місто, де знайдеш хоч якусь роботу, а вдома хто й працює, то грошей не отримує… «Може, все-таки, оживе село, відродиться», – сподівається Світлана Володимирівна.
На високому горбі колись стояла красива дерев’яна церква, до якої ходила з мамою на Великдень, крадькома, бо школярам це заборонялося, а пізніше, коли храм перетворили на клуб, довелося з іншими однокласницями співати там частівки… Потім їхню церкву розібрали – легко. А в сусідньому селі, коли те ж саме робили, дерево аж стогнало… Проте там, на місці старої церкви, уже звели нову. Світлана Шевчук разом з іншими земляками має конкретні плани й щодо того, аби церковне місце, заросле травою на пагорбі в Красному Колядині, перестало нарешті пустувати, а знову ще здалеку манило до себе куполами новозбудованого храму. Та чи не найбільше болить її душа за українську мову, яка – мов та рідна порожня хата з вибитими вікнами, коли не розмовляють нею, цураються…
Чому красуня світу і досі непрестижна
І досі існує парадокс: незалежній державі вже пішов п’ятнадцятий рік, а її мова, яка 1934 року на всесвітньому конкурсі краси мов у Парижі посіла третє місце (після французької й перської), усе ще для багатьох залишається непрестижною. То державні чиновники сучасної Франції дбають про екологію рідної мови й оберігають її від засилля англійської, складаючи офіційні списки небажаних іншомовних слів. У нас такі слова надто щедро використовуються (ще й пишуться безграмотно) невідомо чому: приміром, замість «зустрічі на найвищому рівні» вживають «саміт» – слово, зрозуміле далеко не кожному… А один із верховних депутатів уже двічі висував проект Закону про мови, де офіційний статус пропонується російській.
Добре, що після більш ніж піввіку заслання повернулася до азбучної родини літра ґ, яка мешкала в українському письмі з XVII а сам цей звук, під різними позначками, – ще з XIV століття. Із тавром «націоналістичної» цю літеру викинули з алфавіту 1933-го, за вказівкою Постишева. Відроджуються синоніми (багато з них мали місце у словниках як застарілі) і мовні норми, властиві саме українській мові, а не її зрусифікованим варіантам. Уже приживаються книгозбірня (бібліотека), чинник (фактор), вимір (масштаб), поступ (прогрес) тощо. Та природні зміни й доповнення в нашій мові надто повільні й через незгоди між філологами.
Якось у прямому радіоефірі, де Світлана Шевчук буває на запрошення журналістів дуже часто (інші фахівці мови чомусь бояться несподіваних запитань слухачів), один чоловік поцікавився, як буде українською «копилка». Почувши у відповідь слово «скарбничка», не заспокоївся, «знайшов» Світлану Володимирівну в іншій прямій радіопередачі і заявив, що «копилка» – це «калитка». Довелося переконувати, що він помиляється. Школярка зі столичної гімназії попросила поради, як же їй вивчати українську мову, якщо всі вчителі розмовляють російською? Один слухач зателефонував і каже: «Ви ж там ближче до Президента, підкажіть йому, ну невже він не знає іншого звертання, крім «дорогі друзі»? І чому не слідкує за своєю мовою, помиляється? Усі запитують: що треба зробити, аби наша мова почувалася в рідній державі комфортно, а не бідною співмешканкою? Світлана Володимирівна відповідає: для цього потрібен Закон про мову, який би діяв, і державна програма її розвитку. І доки не заговорять українською літературною мовою всі наші високопосадовці, справа з місця не зрушить. У нас немає навіть консультаційного центру – своєрідної мовної «швидкої допомоги», де на термінове запитання відповіли б одразу. Чому б не створити цю мовну службу при Київській міській держадміністрації? Дуже досвідчені фахівці, які здатні консультувати миттєво, у Києві є, але на це потрібне фінансування.
У Світлани Шевчук багато посібників для державних службовців. От хоча б оцей, дуже чудовий – «Українська мова на щодень, на щомить», написаний у співавторстві з Тетяною Лободою, де теоретичний і практичний блоки кожної теми доповнені ще й орфографічним словничком, синонімічним рядом та цікавими зразками особливостей слововживання.
Украдеш книжку – злодій, її зміст – науковець
Пані Світлана дуже пишається своєю ученицею-молдаванкою, котра за рік опанувала українську краще, ніж нею володіють деякі кияни, і сама прийшла на кафедру й сказала, що державною мовою України захопилася на факультеті іноземної філології завдяки лекціям і підручникам Світлани Шевчук.
Світлана Володимирівна не може збагнути, як викладачі все життя читають лекції за чужими розробками. Сама ж для кожного лекційного курсу вигадує нові цікаві методики і створює підручники та посібники. Методики у неї «позичають» без її відома часто. А одна горе-науковець дослівно ввела у свій підручник понад 200 сторінок із її посібника «Українське ділове мовлення». Коли студенти почали питати, хто у кого списав, пані Світлана відповіла: подивіться, яка книга видана пізніше, і зрозумієте, хто автор плагіату. Шевченківський районний суд розглядав цю справу за позовом Світлани Шевчук понад два роки, нарешті ухвалив рішення, щоб плагіатичний тираж вилучили, а його авторка відшкодувала потерпілій 13 тисяч гривень. Але ж ми знаємо, як оперативно виконуються рішення судів…
Коли виростають крила
Доки тривав цей суд, Світлана Шевчук встигла написати й видати ще одну творчу роботу – «Ділове мовлення. Модульний курс» (зовсім нова методика подач матеріалу) і отримала першу премію в Національному університеті імені М.Драгоманова, як за найкращий підручник. Студентам він дуже подобається (це і є та кредитно-модульна система за вимогами Болонського процесу).
На кухні в пані Світлани Шевчук завжди лежить папір і ручка, – щоб одразу записати якусь ідею, цікаву думку. «Борщ вариться, – каже вона, – а нова книга народжується в голові та в душі». Навіть збірник диктантів вона уклала з текстів, які зачіпають за живе і «провокують» на роздуми, а в кінці розмістила основні правила орфографії, майже весь правопис у схемах, щоб студент міг перевірити, чи правильно написав.
Виношує свої книги довго, буває, і по півроку. А тоді сідає і сторінка за сторінкою народжуються швидко, невідривно. Надихає ж її рідне село і зустрічі з мамою. А ще – святі місця України. Нещодавно повернулася з Почаївської лаври і Зарваниці, що на Тернопільщині, куди потрапила зовсім випадково. «Наче виросли крила, відчувала себе легкою, немов повітря, і такий комфорт запанував у моєму житті… Розв’язалась проблема, яка два роки доводила до відчаю. Я дякую Богу за це і за кожен свій день…»