Ностальгія «Карпатіян»
Київська група «Карпатіяни» виконує українську автентичну музику, віднайдену в селах України, поєднану з сучасними інструментами та електронними ритмами в модному аранжуванні. Розмова з ідеологом групи Валерієм Гладунцем відбулася на фестивалі «Шешори», прямо на березі гірської річки.
– Виступаємо тут другий рік поспіль, і фестиваль, фактично, є нашим ровесником – групі півтора року. Це унікальний фестиваль – неймовірна природа, щирі, привітні люди, культура, яка існує та збереглася з часів зародження людства. Те, що отримують гості в Шешорах, – безцінне. Не знаю, чи проводять такі фестивалі за кордоном, але ось таких сіл із незайманою природою навіть у Польщі немає.
– Розкажіть, як виникла група «Карпатіяни».
– За освітою та покликанням я фольклорист. Вже шостий рік їжджу в експедиції у Прикарпаття, Закарпаття, на Поділля, Полісся. Записував пісні й у селах поряд з Шешорами – Космачі, Шепоті. Потім потрапив до університету культури на вступний екзамен, заспівав, мій голос сподобався. В університеті ж усі артисти мають бути науковцями, тож я – музикознавець-фольклорист. Ідея створити групу належить мені та Юрку Фединському – в Україні до «Карпатіян» не було групи такого формату. Підібралися люди, яким сподобалося працювати разом, яких захопила ідея модерно-автентичного колективу. Учасники групи почали пропонувати матеріал зі своїх експедицій – наприклад, сьогодні виконували хіп-хоп-коломийку Сергія Охрімчука. Я ще співаю в ансамблях «Божичі», «Кралиця» та кількох інших, граю в театрі «Дах» у Оглобліна, одного з найстаріших режисерів України, чиї вистави несуть традицію класичного реалістичного театру. Слухаю багато європейської музики та «ворлд м’юзик». Альбом «Карпатіяни» вже рік збираються видавати, але до кінця цього року платівку точно буде презентовано. Вже обрали студію для запису в Польщі.
– Ви частіше виступаєте вдома чи за кордоном?
– В Україні не часто випадає виступати, тут лише два фестивалі етнічної музики – «Країна мрій» та «Шешори», всі інші – совкові залишки. Частіше виступаємо в Польщі, Чехії, хоча нам туди не дуже вигідно їздити, хотілося б більше концертувати вдома. Відкрию секрет: Всеукраїнська асоціація дослідників фольклору, створена на основі групи «Божичі», планує організувати ще один етно-фестиваль. Можливо, він проходитиме в селі під Києвом, або в Карпатах чи на Поліссі. В тих регіонах, де є віковічна традиція, де збереглася первинна культурна атмосфера. Прикро, що ті мешканці сіл, до яких усе ж таки дійшла цивілізація, слухають радіо «Шансон», і жінки співають «дым сигарет с ментолом», а не весільні пісні. Але все ж народні пісні співають по всій Україні, й навіть поблизу Києва, і традиція буде триматися принаймні ще років двадцять. У світі мало того, що в первинному вигляді збереглося у нас. Є, звісно, французька Бретонія, класний фолк в Африці та Азії, але Україна – центр Європи, і ніде більше немає фольклорної музики в такому неспотвореному стані. Але навіть у селах молодь дивиться жахливе телебачення, яке гальмує розвиток.
– Переважно хто слухає групу «Карпатіяни»?
– Інтелектуально розвинена молодь, люди, які люблять джаз, рок, фольк.
– Яким чином вам вдається поєднувати творчу роботу в кількох місцях?
– Часу вистачає. «Карпатіяни» з усіх проектів мені найближчі, тому що тут багато моїх композицій. «Божичі» ж були засновані іншими людьми. Але як і в цьому, так і в іншому ансамблі я є його часткою, одним з його механізмів.
– Чим, крім енергії Карпатських гір, надихаєтесь?
– Експедиціями в інші регіони України. Часто їжджу до рідного села Шепетівського району Хмельницької області. Пасу там череду, кошу траву, допомагаю батькові картоплю вирощувати. Загалом, я дуже люблю село.
– Який випадок під час експедицій вразив вас найбільше?
– Торік записував спів бабусі Палаги Кирилівни з хутора Дрозди Житомирської області, який був знищений 1933-го року. Всі сім родин, що мешкали на хуторі, були розстріляні, Палага Кирилівна лишилася одна та зберегла традицію дуже давнього сакрального співу. Моменти в житті, коли натрапляєш на щось рідкісне, зникаюче, вражають найбільше. Записаний спів Палаги Кирилівни я показував професорам в університеті культури. Вони кажуть, що зустрічали такі унікальні пісні, але давно, років 20-30 тому. Мені ж пощастило натрапити на знахідку рік тому. «Карпатіяни» нині співають багато пісень цієї бабусі, всі вони дуже сучасні, цілком можуть стати модними.
– Як ви звикаєте до міського ритму життя після перебування на природі?
– Дуже важко. Допомагають репетиції, робота. Є, звісно, ностальгія за горами, селами. В експедиціях заряджаюся енергією, мудрістю віковічною, а потім передаю її людям.
– Назавжди в гори переїхати не збираєтеся?
– У гори – ні, але поблизу Києва вже знайшов житло: в лісі, але від моєї роботи йти всього хвилин двадцять.