Ні на що не скаржиться, допомоги не просить
Валентині Минівні Зайко нещодавно виповнилося 87 років. Живе самотньо, лише племінниця провідує її іноді, допомагає у городі поратися. Народилася на Чернігівщині, у Корюківському районі, в селі Охроменьки. Батько-будівельник працював виконробом на заводі, а мати-селянка зовсім неписьменною була. Вивчили доньку на бухгалтера. Все життя з чужими грошима справу мала. Пам’ять у Валентини Минівни і зараз незвичайна: не замислюючись, назве і номер паспорта, і телефон будь-який, і дату. Та найчастіше згадує дві події. Війну і смерть сина. Зустрілися ми з нею в її чистенькій хатці на столичній вулиці Козацькій.
І вона почала розповідати.
– Я без діла прожити не можу, – каже пані Валентина. – Боюся: якщо зляжу, хто мене доглядатиме? В мене лише племінниця є, але їй вже майже 70. Син на десятому році життя помер. Перший чоловік загинув на фронті. За сім років заміжжя з чоловіком і року не прожила – весь час на фронтах він був. Я 2 грудня 1941 року народила і того ж дня надійшла звістка про загибель чоловіка.
Усе наше село під час війни партизанським було. Жила тоді у свекрухи в райцентрі Корюківка. Була у підпіллі. Ми працювали від підпільного обкому Федорова. Але гестапо довідалося про нас і внесло мене до списків засуджених до страти, хоча слово засуджений тут не годиться. Мене про це попередив двоюрідний брат чоловіка. Навіть у хвіртку не зайшов: «Валю, сьогодні не ночуй вдома, бо заберуть і стратять». Коли десятеро гестапівців приїхали до Корюківки, я нишком з дитиною пройшла вулицею – вона була безлюдна, можна було хоч голим йти, ніхто б не побачив. Сховалася у погребі. Всі поховалися. Того ж дня, 2 березня, розпочалися розстріли. Коли повернулася додому, свекруха каже, що була поліція, мене питали. То, каже, пішли до сусідки Галі, зараз повернуться. То всі ми побігли до сусіднього погреба – свекруха, свекор, я з дитиною – увісьмох ховалися. Дорогою чули вибухи. Пізніше з’ясувалося, що то партизани наскочили на Корюківку і гестапівців постріляли. Коли вийшли на вулицю, побачили, що німці все попалили. Від нашого подвір’я тільки сарай лишився і в погребі деякі речі, які ми закопали. Німці помстилися. Розстрілювали всіх, кого бачили. І спалили всі хати, жодної не залишили. Питаю зв’язкову, куди йти? Може, до партизанського загону в ліс? Ні, каже, з дітьми не беруть до загону. А мені не було на кого сина залишити.
Йому ледь виповнилося один рік і три місяці. Вирішила йти до батьків за 20 кілометрів.
Усі воєнні роки жодного разу не спала роздягнутою – все чекала, що ось-ось прийдуть по мене. Вперше роздягнулася, коли наші прийшли. Під час війни в нас не те що хліба, солі навіть не було. Підеш на базар, поміняєш простирадло на жито. Його товкли у ступі й заливали окропом – те й їли, і дитину тим годувала.
Один наш співробітник по споживспілці, що жив за чотири двори від свекрухи, пішов працювати до німців. Якось прийшов і каже: «Я чув, що ви голодуєте. Тебе, Валю, коли дитині виповниться рік, заберуть до Німеччини. То йди на роботу». Думаю, піду до німців, заодно дізнаватимусь про те, що партизанів цікавить. Але мене не взяли. Вийшла від гестапівця, який мене перевіряв, бачу німецьку газету на стенді, а там написано, що вони Сталінград узяли. Сльози самі полилися, прийшла додому, а вся фуфайка мокра.
Я нічого так не боюся, як війни. Яке не погане самотнє життя, а все ж краще, ніж війна. Спиш роздягнутою, читаєш газети, ходиш де хочеш, не розстрілюють…
Я тільки молила Бога, щоб скоріше наші прийшли. Перед тим, як це нарешті сталося, мені наснилося, що замість сонця сходить голова Сталіна. До речі, перед тим, як Сталін помер, він мені знову наснився. Нібито я в Бахмачі йду на поїзд і раптом бачу, що біжить Сталін. У брудному, порваному кітелі. Кричу йому: «Йосипе Віссаріоновичу, швидше!» А він не наздогнав потяг. Прийшла на роботу, кажу, що із Сталіним щось негаразд. Так і сталося – помер він. І Хрущов мені снився перед тим, як його зняли. Нібито я пішла до Кремля і запитую Сталіна: «Чому це Хрущов вас так образив?» Я, відповідає, газети читаю, і все про нього знаю…
Коли наші прийшли, мене через райком партії одразу покликали на роботу головним бухгалтером у відділ постачання ліспромгоспу. 1946 року вдруге вийшла заміж. Із фронту він прийшов поранений і залишився у Корюківці. Потім його послали в Західну Україну, до Львова, де чоловік став головним агрономом обласного управління. Тим часом з Москви надійшло розпорядження направити спеціалістів на Крайню Північ. То ми поїхали на Камчатку, де п’ять років працювали. Там мій синочок помер. Заробили 100 тисяч рублів грошей і приїхали до Києва. Побудували на Совках двоповерховий будинок. Коли пішли на пенсію, вирішили, що такий великий будинок не потрібен, адже дітей не мали. Продали і купили отут, на Козацькій, частину будинку. Решта грошей, що відклали на книжку, так і пропала.
– Працювали до пенсії?
– Так, але й після виходу на пенсію продовжувала працювати. Пенсія була 120 рублів, а зарплата – 160. Тоді пенсію працюючим не платили, тож вигідніше було працювати. 20 років була бухгалтером у готелі «Золотий колос». Але ж пішла на пенсію, хоча мене весь час викликали на допомогу, ще дев’ять років допомагала їм. Потім запросили до Голосіївської ради ветеранів бухгалтером. От лише в лютому пішла звідти. Всюди чесно працювала.
– До магазину самі ходите? Бачу, городик у вас є, з нього живете?
– Я зазвичай на Деміївський базар ходжу – він поряд. А город племінниця обробляє. Хоча на який врожай можна розраховувати в місті?
– Що вирощуєте?
– Огірки, помідори, картоплю, цибулю, часник, зелень, полуниця є, малина…
– Опалення у вас газове? Скільки за нього платите?
– За рік гривень на 150 виходить. Взимку пільга на газ – на 518 кубометрів на місяць, від 15 жовтня до 15 квітня. Влітку – 23 кубометри. Вкладаюся. Ось нову газову плиту мені подарував Омельченко. За світло маю пільгу – 75 кіловат на місяць. То й не нагорає стільки – економлю. За воду теж не плачу, як ветеран війни.
– Якщо не секрет, яка пенсія у вас?
– Була 320 гривень, доки не перейшла на інвалідність. Скільки тепер буде, ще не знаю, але один раз заплатили 547 гривень.
– Як же ви на 320 гривень виживали? Що, наприклад, їли?
– Отак і виживала. Їм усе. І молочне, і м’ясне… Їм дуже мало, боюся поповнішати. Стану гладкою і захворію – як мене товсту перевертати? А вкластися у ці гроші можна. Я ж готую їжу сама – інакше не вкластися. На базарі Деміївському купую все, аби холодильник не був порожнім. От, наприклад, купила кишки, зроблю ковбасу. Куплю м’ясо, цибулю, картоплю, сало. Ковбаса виходить смачнішою, ніж магазинна. Я багато що готую. А хліба не їм, купую лише для гостей. З моєї хати ще ніхто не годований не пішов. От і вас пригощу. Сьогодні окрошку приготувала. Такої ви ще точно не куштували. Адже квас роблю сама.
Хоч як відмовлявся, довелося сісти з Валентиною Минівною за стіл. Окрошка і справді виявилася незвичною. Навіть символічно коньяку випили. Замість тосту спробував напроситися до господині на сторічний ювілей.
– Ні, не буде сторіччя, – каже у відповідь. – Боюся, до того часу зовсім стара буду, вже зараз відчуваю, що сили не ті. А бути тягарем для когось не хочу. Піти з життя хотілося б легко, на ходу.
На друге була підсмажена варена молода картопля, посипана кропом, і курячі биточки. Кісточки Валентина Минівна зібрала:
– Це для ворони. У дворі живе. Нас добре знає, ми її підгодовуємо. М’ясо дуже любить і кісточки. Днями для кішки налила у бляшанку молока з локшиною. Вона чомусь відмовилася їсти, а коли я вийшла у двір, дивлюся, а бляшанки немає. Ворона її на дах затягла.
– А подруги є у вас? Із ким спілкуєтеся?
– У раді ветеранів є одна дуже акуратна, порядна жінка, лікар, фронтовичка. Із сусідкою Олею весь час спілкуємося, дружно живемо.
– Соціальна служба вас провідує?
– Дзвонять, запитують, чи не допомогти. Ні, кажу, не треба. Доки сама пересуваюся, допомоги не потребую.
Отак і живе у столиці Валентина Минівна Зайко. На життя не скаржиться, допомоги не просить. А не завадило б їй допомогти…