Смерть… від байдужості
Ніхто не знає, де і коли на нього чатує «кістлява з косою», тож кожен поспішає насолоджуватися земним життям. Одні створюють сім’ю, інші віддають себе кар’єрі, а хтось потопає на дні пляшки. Але чи означає це, що рятувати життя потрібно лише «правильним»? Мабуть, якби ТОЙ чоловік був у костюмі, а не в старих спортивних штанях, його, можливо, й врятували б…
Житловий масив Новобіличі славиться не лише багатоповерхівками посеред селянських хатинок, а й буйною зеленню біля них. Отам долілиць і лежав ТОЙ бездиханний чолов’яга – навпроти ринку «Регіна» – на перетині вулиць Осінньої та Булаховського. Усі байдуже проходили повз нього: мовляв, залив пельку і відсипається. Спочатку так подумала і я, коли по обіді разом зі своїм другом поспішала у справах. Але коли денна спека «вигнала» нас із квартири прогулятися і ми вирішили пройтися знайомим маршрутом, то побачили, що ВІН і досі там лежить! Але вже змінивши позу… і задубівши. «Та він же мертвий!» – жахнулася я. Те, що душа полишила тіло, «разюче» кидалось у вічі… Що ж робити в такій ситуації? Звертатися до людей! Але ті байдуже прямували далі, відвертаючись від побаченого. У таку мить жахало інше – невже із сотень перехожих ніхто не виявив милосердя, чи хоча б звичайного людського жалю?! Аби не гаяти часу, помчали до неподалік розташованого пункту швидкої допомоги.
«Трупи – це не наша «парафія», а міліції!» – спокійнісінько відповіла тітонька в білому халаті і порекомендувала звернутися на «02», підсовуючи телефонний апарат. «А якщо хочете, щоб у такому випадку приїхала «швидка», то кажіть, що знайшли не труп, а непритомну людину», – додала вона. Що ми й зробили. Медики повідомили, що «швидка» буде, але не раніше, ніж за півгодини. Це що ж таке коїться на білому світі?! Навіть, якби той чолов’яга і був ще живий, то поки діждався «швидкої», то точно помер би!
…На «02» почали докладно розпитувати, «що, де, як і коли?». Але головне в цій розмові було, «чи не пахне криміналом?» Ми якомога детальніше описали місце, де ЙОГО знайшли. Однак від нас вимагали чіткої адреси. Але ж яка адреса у газонів?! І нас роз’єднали, або в тих, хто на тому кінці дроту, зникло бажання з нами спілкуватися (як з’ясувалося пізніше, виклик усе ж прийняли, але нам про це ще не було відомо).
Ми вирішили довести справу до кінця і попрямували до дільничного відділку міліції (той теж був неподалік). Молодий хлопчина в погонах запевнив, що виклик прийняли і невдовзі на місці події буде наряд міліції. Тож ми поспішили до «місця події», аби зустріти «швидку» й міліцію. Неподалік блукав охоронець правопорядку і розпитував перехожих про «бездиханного». Довели його до цього газону і розповіли все по-порядку. Той оглянув «лежачого» і дивно посміхнувся: «Це ж треба таке – не дихає, а дулю все ж тримає!» Без «папервої тяганини» не обійшлося. Коли заповнювали бланки, у міліціонера розпитали про подальшу долю бездиханного тіла. Той розповів, що процедура тут звичайна: приїде «труповозка» й забере його до моргу, де він лежатиме доти, доки хтось із родичів чи знайомих його не знайде. «Це може тривати й рік, але якщо його не знайдуть, – поховають як бомжа! Знаєте, скільки нині таких валяються у «трупарні»?! – зауважив дядечко в погонах. – От якби це був хтось «інтелігентніший», то… самі розумієте».
Моторошно було: по тілу бігали мурашки, а серце виривалося з грудей. Нарешті (було близько десятої вечора) приїхала «труповозка» і забрала бідолаху до моргу. Ми ошелешені поверталися додому з «незабутньої прогулянки», переповнені емоціями й думками про людську байдужість. А «швидкої» й досі не було…