Білий цвіт калини на тонкому полотні
Українська вишита сорочка до лиця не лише українцям. Якось я зустріла на Хрещатику темношкірого африканця в суперових джинсах і красивій білосніжній вишиванці. Від подиву аж зупинилася, посміхнулася, а він відповів мені сяючою білозубою усмішкою. Приємно, що наші традиційні національні речі до вподоби іншим народам. Власне, українську вишиванку можна побачити в різних куточках планети, як мовиться, вишиванка – вона і в Африці вишиванка. Це свого роду візитівка України.
Я пригадала цей випадок, позаяк недавно побувала на виставці народних ремесел нашого краю, де познайомилася з неперевершеною майстринею художньої ручної вишивки, завідувачкою Решетилівської художньої галереї, членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України Ніною Іпатій. Пані Ніна надає перевагу традиційному решетилівському вишиванню «білим по білому». Хтозна, може, той африканець купив на Андріївському узвозі саме її роботу?..
Коли переповіла майстрині цю історію, вона стішилася і зауважила:
– Мої роботи, як птахи, розлетілися по всьому світу.
– Та найбільше їх, либонь, на Полтавщині? – запитала я.
– Чому ж, у Києві також достатньо. У моїх сорочках – половина Верховної Ради, а дехто, як, скажімо, Степан Гавриш має аж дві. О, то дуже прискіпливий замовник, який добре розуміється на наших традиціях, символах, красі. І саме через те мені цікаво було працювати над візерунками, фасоном. Адже сорочка – не просто красиве вбрання, вона має відбивати людську душу, характер. У подружжя Ющенків є мої сорочки – «Кохання» та «Виноград».
То ви, як художнім полотнам, придумуєте для своїх сорочок назви?
– Авжеж, це також художні полотна – фантазія художника, вилита на біле полотно: льон, маркізет, батист.
– І скільки ж потрібно часу, аби вилити ту фантазію на полотно?
– Коли як, наприклад, ось цю сорочку, що на мені, «Виноград», вишивала чотири місяці. Тому-то й коштують мої речі недешево: від 400 гривень до двох з половиною тисяч. Це ексклюзив. Я не розмінююся на кількість. Звісно, за чотири місяці можна вишити й чотири сорочки, дешевше і швидше продати їх, але я професійний художник, який хоче бачити у своєму виробі щось значно більше, ніж просто красиву річ.
– Ви впізнаєте свої роботи на людях?
– Певна річ. Колись моя бабуня Поліна із села Котельня на Полтавщині навчала мене всяку справу робити від душі. Дуже завдячую їй, що привила любов до нитки, голки й полотна.
– Одначе бабусиної науки, либонь, було замало, аби стати народною майстринею?
– Свого часу я закінчила Решетилівське училище прикладного мистецтва, а після ще й Вижницьке. Багато років працювала на Решетилівській фабриці художніх виробів, яка, на жаль, припинила діяльність на сотому році свого існування. І в училищі своєму була викладачем композиції. Але хотілося не просто придумувати орнаменти, а втілювати свої задуми.
– Тож саме тому ви стали директором приватного підприємства «Решетилівська вишиванка»?
– Так. І сподіваюся, як приватний підприємець, на підтримку нашої влади. Загубити народні промисли дуже легко, а ось відродити їх… Мені боляче, що мої вишивані речі, такі білосніжні, продаються з асфальту. Здавати їх у художні салони – це означає похоронити надовго, бо ж торгівля прикріпить до сорочок такі цінники (із 100-відсотковою накруткою), що зажахаються іноземні туристи, українська діаспора. А про наших покупців годі й говорити.
– Та все ж приємно зазначити, що дедалі частіше кияни одягають вбрання з національною символікою. Наприклад, співак Олександр Пономарьов виходить на сцену у джинсах і вишиванці.
– І не тільки Пономарьов. Має мою сорочку Тарас Петриненко.
– А у вас особисто, скільки вишиванок?
– Ото, що на мені (сміється). Щоразу я відкладаю якусь і кажу, що нікому її не віддам. Але знаходиться покупець, якому вона дуже припала до душі, і доводиться продавати. Єдине, що нікому не віддала досі, то це біла сукня.
– Сподіваєтеся, мабуть, що подаруєте майбутній невістці?
– Можливо, але доведеться ще одну вишивати, бо маю двох синів – Сергія та Юрія. Біла сорочка – символ чистоти, дівочості, за нею не можна приховати душу. Є в моїх роботах і пастельні відтінки, та все ж більше люблю вишивати «білим по білому». Весільну сорочку я назвала «Цвіт калини», а для заручин парубкам пасуватиме «Полуботок». Останній візерунок прийшов до нас із XVIII століття. Дружина гетьмана Павла Полуботка мала сорочку, елементи вишивки якої й досі привабливі, сучасні. Є в мене сорочки «Чумацький шлях», «Сенс буття», а також українські рушники (один і досі чекає, коли його заберуть до Верховної Ради), штори, ламбрекени, столові комплекти, серветки. Особливо люблю вишивати дитячі сорочечки, які мають значний попит.
– Одне слово, ви можете вдягнути всю родину?
– Мені дуже приємно, що такі речі приваблюють молодь. Адже у своїх роботах намагаємося поєднати минуле і сучасне. Крізь вушко голки долю свою переливаю, з поганим настроєм ніколи не беруся до роботи.
– Нехай не затупиться ваша голка.