Американка з українським серцем
Світ найбільше дізнається про Україну із засобів масової інформації. І чимало іноземних журналістів, акредитованих у Києві, не просто механічно передають інформацію про нашу державу, а й з часом переймаються її долею, вболівають за країну. Так можна сказати про Наталю Федущак, американку українського походження, кореспондента газети «Вашинґтон Таймс». Для неї Україна – не просто місце роботи, в цій землі – коріння її роду.
– Пані Наталю, ким себе більше вважаєте: американкою чи українкою?
– Важко відповісти. Еміграція спантеличує людину. Живу поміж двох світів – з одного боку, моя ментальність американська, а з іншого – все ж українська. Сьогодні я менше розумію Америку, бо багато часу провела в Україні. Київ став для мене рідним містом. Я люблю ходити його вулицями. Скільки разів вони сходжені – до Володимирського собору, Софії, парку Шевченка чи Ботанічного саду – та кожного разу відчуття, ніби я тут уперше. Тепер, коли повертаюся додому, в Штати, мене непереборно вабить Україна. А тут відчуваю тугу за Америкою, де живуть мої рідні.
– Де коріння вашого роду?
– Мої батьки з Тернопільщини. Тато народився в Бучачі, мама родом із Підгайців. Мамин дід Олекса Яворський був адвокатом, послом у Сеймі. Саме тому родині довелося тікати від радянської влади, спочатку – до Кракова, а потім – за океан. До речі, коли я з мамою 1989 року приїхала до Підгайців, люди ще пам’ятали Олексу Яворського. На Тернопільщині нині живуть родичі по батьковій лінії – моя двоюрідна сестра з родиною.
Я ж народилася в Канаді, але виросла в Денвері (американський штат Колорадо).
У сім’ї пані Наталі завжди панував український дух. У хаті на стіні висів портрет Тараса Шевченка. Різдво святкували за українським звичаєм, готували дванадцять страв. Не забували й рідну мову. Англійська закінчувалася за порогом дому. Але в дитинстві вона знала про Україну лише із розповідей батька. Він покинув Батьківщину, коли виповнилося 14 років. Мама ж не пам’ятала рідну землю, бо емігрувала з батьками в шестимісячному віці.
– Коли ви вперше навідалися в Україну?
– Це було 1974 року, мені тоді минуло дванадцять. Тато був хворий на рак і хотів востаннє побачити родину. До Бучача ми поїхали нелегально, адже «Інтурист» пропонував тільки подорожі до Москви, Ленінграда, Києва. А люди, такі, як ми, хотіли їхати до родичів у Львів чи Тернопіль. Тому в Бучачі нам вдалося пробути лише два дні. Пам’ятаю, як тато сидів у садку під деревом і розмовляв зі своєю матір’ю. Вони не бачилися 32 роки... На превеликий жаль, я не встигла дізнатися про що вони говорили. Бо батько помер 1977 року, а бабуся – на рік раніше.
– Як склалася ваша журналістська доля?
– Закінчивши факультет міжнародних відносин Колумбійського університету, поїхала вивчати російську мову до Москви. Саме в цей час Джордж Сорос відкрив у Києві свою фундацію. Я нелегально приїхала в Україну, щоб зробити про це матеріал. Рік пробула тут, хотіла вже повертатися до Штатів, аж ось у серпні 1991 року стався путч. І я почала писати про розпад СРСР для агентства «Канадіан Прес» та для європейського видання «Волт Стріт Джорнал». Перша моя стаття була про те, як Україна сказала «ні» новому союзному договору.
Працювала в Україні до 1995-го, потім на три роки повернулася до Штатів.
* * *
Невдовзі Наталя Федущак знову приїхала в Україну. Нині вона пише для газети «Вашинґтон Таймс» і веде спецкурс в Інституті журналістики Київського національного університету: одну пару спілкується зі студентами українською, другу – англійською. Любить жартувати, що не знає, хто в кого більше навчився: студенти в неї чи вона в студентів.
– Як змінилася Україна за п’ятнадцять років?
– Це день і ніч. У 1989 році тут не було нічого. Я навіть везла із Америки шампунь, зубну пасту, мило. Нині ж дефіциту немає. Але з’явився розрив між маленькою групою багатих і рештою населення, яке намагається вижити. Змінилися і самі люди. Українці – європейська нація. Проте відчувається різниця в ментальності молоді й старшого покоління.
– Чим українська журналістика відрізняється від західної?
– Багато українських журналістів хочуть бути політичними коментаторами, подавати свою думку. Насправді, це не цікавить ні читача, ні глядача. Люди досить мудрі, щоб самим дійти висновку, якщо їм викласти всі факти. Обов’язково слід подавати дві думки і прагнути збалансованості. Професія журналіста – це четверта влада, яка слідкує за тим, що роблять політики. Якщо вони чинять неправильно, треба вказати на це.
– Ви, як журналіст, до певної міри були рупором Помаранчевої революції, повідомляли Штати про події в Україні. Яке враження справив на вас Майдан?
– Коли Віктор Ющенко о третій чи четвертій годині ранку кликав народ на Майдан, не мала впевненості, що акція буде настільки масштабною: хто слухатиме його так пізно? Але наступного дня була вражена. Я завжди казала: одного дня Україна зробить щось таке, що шокує увесь світ. Народ наш дуже терплячий, але коли терпець увірветься, він вибухає. Усі були на боці опозиції, хотіли, щоб вона виграла. Бо далі вже неможливо жити при владі, яка вважала Україну банкоматом, з якого брала гроші. У мене вдома в ті дні жили дев’ятеро осіб – приїхав син двоюрідної сестри з друзями. Спали на підлозі.
Одним із найбільших здобутків тих подій Наталя Федущак вважає відсутність крові. На її думку, влада мала дві «червоні лінії», які не можна переступити – фальсифікації й кровопролиття. Порушивши одну, вони боялися перейти другу. З іншого боку, народ на Майдані теж діяв без агресії.
– Якими бачите перспективи України після зміни влади?
– Якщо влада дотримуватиметься своїх обіцянок, то Україна матиме велике майбутнє. Люди пішли на Майдан заради ліпшого життя. Тому нова влада мусить зрозуміти: якщо народ відчує, що краще не стало, він може влаштувати ще одну революцію. Я вважаю, що курс на євроінтеграцію, обраний урядом, правильний. Але й Росію не слід ігнорувати. В Україні говорять про два братні народи, про родинні зв’язки. Я цього не розумію, позаяк в Америці ми не відчували такої спорідненості – українська і російська громади завжди жили окремо.
P.S.
У Наталі Федущак є давня мрія: зібрати разом родичів, які живуть в Америці та в Україні. Їх роз’єднує океан, а об’єднує любов до України.