«Міндальнічать» з ордою?

Хай вибачить мені покійний український прозаїк Євген Гуцало за таке-от довільне перефразування назви його твору. Твору, після виходу якого у світ відомий письменник несподівано помер, відкривши воістину чорну для України смугу смертей і катаклізмів у липні 1995 року. Але про це трохи згодом. Сьогодні ж обмежимося розповіддю про скорботне віче 18 липня 2005 року на Софійському майдані, біля могили блаженної пам’яті спочилого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка).

Про «орду» нагадали не лише спогади учасників і потерпілих від події 10-річної давнини – правозахисників Євгена Пронюка, Олеся Шевченка, Олеся Сергієнка, Михайла Гориня, священика Гліба Якуніна, що прибув з Росії, народного депутата України Юрія Кармазіна, депутата Київради Олександра Кулика, відомих політиків і громадських діячів Олега Соскіна, Олександра Гудими, Ігоря Мазура (Тополі), Євгена Лупакова, священиків УПЦ Київського Патріархату Сергія Ткачука і Тараса Романюка – сина покійного Патріарха. Напередодні 48-тисячна колона (з самої лише маленької Білорусі прибуло кілька автобусів «православних» клікуш) учасників так званої хресної ходи з нагоди дня пам’яті убієнного царя-мученика Миколи ІІ, що увійшов до історії під прізвиськом «Кривавий», організованої московським патріархатом за сприяння партій проросійського спрямування, побувала й на Софійському майдані. Це в них, можна сказати, ритуал – висловити своє російсько-імперське «фе» праху покійного Патріарха Володимира. Вдасться – то й позбиткуватися, розкидати принесені людьми вінки, вилити фарбу тощо. Про все це говорив на вічі отець Тарас, пояснюючи позицію очолюваного Євгеном Пронюком громадського Комітету священнослужителів і мирян із вшанування пам’яті Патріарха Володимира, яка полягає в тому, щоб перепоховати покійного у стінах Софії.

Гліб Якунін укотре нагадав українській громаді про лукавство російської церкви, яка рядиться в личину так званої УПЦ. Було б чесно, зазначив священик-правозахисник, якби цю личину було скинуто і проголошено «Російську православну церкву в Україні». Можливо, така церква й потрібна. Багато говорилося про необхідність поновити кримінальну справу і розслідування. Декого з організаторів «чорного вівторка» Господь уже покарав, а дехто до останнього часу не тільки не притягувався до відповідальності, а діставав нагороди і підвищення в посадах і званнях.

Усі учасники віча, до слова, на жаль, не дуже велелюдного, погодились із тим, що нині, коли влада у нас стала українською, немає жодних перешкод і для перепоховання Патріарха Володимира, і для передачі Малої Софії УПЦ Київського Патріархату, і для покарання всіх винних у трагедії 18 липня 1995 року.