Безвісти пропалий, але не пропащий
Хоч, здавалося б, нема війни, хоч десь там у верхах, без особливого кровопролиття і нашої участі йде переділ влади, території і капіталів, і дебатується конституційна реформа, себто розподіл ще й наших прав, які й так ніким не виконуються, і не гарантуються, хоч усе тихо-мирно, у низах відбуваються такі драми і трагедії, ніби гуде Україною, не дай Боже, третя світова війна. Я не кажу про тисячі безпритульних дітей. Я розкажу про одного із сотень тисяч тих безправних дорослих, які не можуть повернутися до нормального життя часом і тому, що... зникли безвісти.
Колись один мій колега пожартував, що моє журналістське щастя – «у вираженьї морди ліца». У цьому грубому жарті є частка правди. Бо й справді моє журналістське щастя – у готовності вислухати всіх і кожного, і всім допомогти, яке, напевно-таки, написано на моєму обличчі. От і тепер – їду собі у поїзді «Чернівці-Київ», дивлюсь у вікно, і відчуваю, що молодий чоловік навпроти хоче мені висповідатись. Нормальна ситуація: вилив душу супутникові й легше стало. Не знаю, чи стало після сповіді легше Сергієві, бо мені, на жаль, важче аж на цілу людську драму. От і вийшло, що я теж стала учасником чужої змови, який почався з того, що десять років тому Сергій, інженер збанкрутілого заводу одного з обласних центрів за рішенням сімейної ради подався на заробітки до Москви. Чоловікові пощастило: і з бригадою будівельників – «зодчих генеральських дач», і з роботою. Отож через якихось півтора року вже сповіщав телефоном молодій коханій дружині, що повертається. Натякнув, що скоро і новосілля відсвяткують в окремій квартирі, бо ж до цього довелося тулитися разом із тещею, старшою сестрою дружини і племінниками у двокімнатній хрущовці.
Сергій каже, що про його повернення з грішми ніхто в місті, окрім дружини, не знав. Хіба хтось підслухав розмову. Або «вів» його із самої Москви... Або банда, яка спеціалізувалася на грошовитих заробітчанах... Невідомо. Версій багато, але вони не рятують його від страшної підозри щодо колишньої дружини... І це мучить чоловіка. Але ще більше мучить обов’язок перед сином, який через такі обставини росте напівсиротою.
Отож Сергій пам’ятає, як доїхав до рідного міста, зійшов з поїзда, сів у таксі і... Далі... а далі, як у поганій американській кінострашилці. Отямився він... у могилі серед лісу за сотні кілометрів від дому. Певно, убивці його поспішали, бо лиш злегка прикидали землею і прілим листям, а може, сподівалися, що звірі знищать сліди... Жах! А потім – довге блукання селами без документів і без пам’яті, бомжацтво, врешті, добра самаритянка – самотня старша жінка, – яка прихистила нещасного, відігріла і... добротою своєю повернула йому пам’ять і бажання боротися за своє життя.Але повернення до рідного міста через кілька років і те, що його там чекало, мало вдруге не вбило Сергія. Виявляється, за цей час його молода кохана дружина оголосила його безвісти пропалим, додавши ще й рік заробітчанства у Москві, і вийшла заміж за старого, але крутого джентльмена. Ясно, що й сина записала на прізвище нового чоловіка.
Тож коли побачила першого, свого вінчаного, живим і неушкодженим, перелякалася до смерті, а потім впала в ноги і стала просити не губити і не ганьбити її... нежданим воскресінням. Мовляв, у них із сином – усе чудово: дім – повна чаша, турботливий заможний чоловік і батько, якого всі шанують і поважають у місті...
Одне слово, повертай, Сергію, до своєї ями у лісі... Або починай життя під новим прізвищем і в іншому місці. Інакше... Але ні сльози, ні погрози так не вразили Сергія, як те, що його воскресіння справді потягне за собою чимало неприємностей для сина. По-перше, перед судом має стати дружина, за те, що... при живому чоловікові, не розлучившись, вийшла заміж за іншого. По-друге...
По-друге, як відчув Сергій, та причина – лиш кінчик ниточки від дуже заплутаного і брудного клубочка. І дружина боїться, щоб його не взялися розплутувати міліція і прокуратура...
У пориві справедливого гніву Сергій було кинувся у ці інстанції, тим більше, що його в рідному невеличкому місті добре знали, і свідки знайшлись би, але зупинила його перед порогами каральних органів думка про сина, якого бачив здаля. Як то йому жити доведеться серед людей, коли розкриється уся правда? Та Бог з ними, з людьми, від них можна заховатися в лісі, а як бути з тим каменем, що на серце ляже? Уявив себе на місці сина і вжахнувся: не доведи Господи, аби йому судилися такі батьки і така доля. Тож ліпше хай росте дитина під чужим прізвищем, не здогадуючись, що десь поряд у цьому світі живе рідний батько, що взагалі відмовився від свого імені заради його щастя. Може, колись, через роки, син і дізнається всю правду про свій родовід і свого безвісти пропалого, але не пропащого батька...
Але це буде колись, а може, й ніколи… Бо найчесніша правда теж може бути жорстоким убивцею... Знав по собі... Тож поки що Сергій їхав до Києва, де можна загубитися, знайти роботу десь на якійсь будові й житло, почати нове життя в новій ролі, і думати, думати... Як повернути собі ім’я, не завдавши ганьби і болю найдорожчій у світі людині – синові...