Хворобливий хлопчик виріс убивцею

Крики, які пролунали ввечері, 26 травня, у садибі Свічків, сусідів особливо не стривожили. Як тільки померла господиня дому Софія Аркадіївна, між батьком і сином сварки не вщухали. Не припинялися словесні, а інколи й фізичні баталії. Навіть після того, як старий занедужав і вже не міг самостійно пересуватися. З’ясування стосунків між немічним батьком та спадкоємцем припинилися далеко за північ. І, як з’ясувалося вже наступного дня, назавжди.

Єдина й улюблена дитина у подружжя Свічків з’явилася на світ, коли обом уже було далеко за 30. Славко – синьоокий хворобливий синочок, якого мати з батьком просто обожнювали.

– З дитинства малому дозволяли майже все, – із сумом розповідає сусідка Марія Василівна. – Варто було побажати якусь недешеву іграшку, яка є в когось іншого, – будь ласка. Посвариться з ровесниками, натовче комусь пику – Софія довго не розбирається. На все село ґвалт здійме. Потерпілого ще й винуватим зробить. Люблячі батьки – сліпі люди, – зітхаючи, підсумовує співрозмовниця. – Він і виріс на горе їм – здоровий, жорстокий і глухий до чужої біди. Я вам ось що скажу, – копирсаючись палицею у землі, продовжує жінка. – Це він поклав Софію у могилу. Уявіть, що за 22 роки свого життя тричі потрапляв до в’язниці. За бійки, хуліганство. Софія ж із Василем щомісяця на побачення їздили: все боялися, щоб не схуд, не змерз. Важелезні валізи перли, аж згадати страшно. Син своєрідно «дякував» батькам: матері око вибив, ледь переступивши поріг рідної оселі, невдовзі по тому кабанця якимось заїжджим молодикам продав за безцінь. У селі Славика побоювалися навіть фізично міцні чоловіки. Особливо страшним і непередбачуваним він був напідпитку. Зачепити міг будь-кого: і старого, і малого. Серце Софії не витримало. Померла бідолашна. Його батько Василь почав пити зі Славком. Ми, сусіди, спочатку намагалися допомогти старому, аби звернув з цієї хибної стежки, лаяли його часто. Він нібито соромився спочатку, обіцяв кинути, скаржився, що в такий спосіб йому легше пережити втрату дружини. Плаче, а нам уже й шкода його. Десь наприкінці того року кілька днів не виходив з дому. Я стривожилася, Славка питаю: що там з батьком? Він якось дивно засміявся, зачинив двері на замок і каже, що Василь відпочиває, бо перевтомився дуже. І знову страшно реготав. Підстерегла я, коли він пішов з дому, постукала в шибку. З того боку вікна визирнув сусід. Я одразу й не впізнала його: обличчя в синцях, зубів не вистачає, казав, аби йшла геть, бо, мовляв, Славик з хвилини на хвилину має повернутися. Тоді мене від зустрічі з ним Господь відвів – ледь я в своєму дворі опинилася, і він надійшов. Добряче напідпитку – це я помітила. У день, коли Славик убив Василя, сварилися вони щонайменше дві години. Як завжди ґвалт стояв, хоч вуха затуляй. Причому голосніше кричав Василь, мабуть, намагався виховувати сина. А ближче до півночі нарешті вимкнули світло, і все одразу стихло. Мені подумалося, що чоловіки втомилися й лягли відпочивати, – переводячи подих, веде далі жінка. – Собака їхній в ту ніч якось тривожно вив, я ще чоловікові своєму кажу, що, мабуть, голодний пес. Завтра вранці віднесу йому що-небудь попоїсти. Шкода тварину…

Пішла я вдосвіта годувати Шарика. Але несподівано переді мною постав Славик. І каже, що батько помер. Треба, аби я прийшла помила його, –  підготувала до поховання. Я ж спочатку нічого не зрозуміла. Питаю: куди це ти мандруєш ні світ ні зоря? А Славик мені: «Треба до столу продуктів купити, горілки, адже люди прийдуть». Додав, що ховатиме старого сьогодні, тільки всі необхідні документи у сільраді оформить. Ось так це було. Коли ж я насмілилася зайти до будинку Свічків, ледь не знепритомніла. Василь лежав у калюжі крові. Така-от «природна» смерть. Гукнула чоловіка, аби збігав по дільничного. Арештували Славика, як той повертався з крамниці. Ішов веселий, піднесений, ніби з весілля. Хіба ж це людина? Одного тепер боятимуся, аби не повернувся раніше, ніж я помру. Він не подарує мені, уб’є або ще гірше – калікою зробить.

Зі свідчень Станіслава Свічка слідчому: «Батько майже півроку перебував у ліжку напівпаралізований – отруював життя собі й мені. Його дивацтва – намагання приховувати пенсію – дратували мене. Жили на його гроші.  Бувало, сам сховає їх – і не пам’ятає, куди подів. Коли напивався, виховував мене, казав, аби я шукав роботу… Тільки де ж її знайдеш у нашому Богом забутому селі? Коли я говорив, що  покину й поїду до міста, аби влаштувати своє життя, він плакав, просив не полишати його. Того вечора я двічі бігав до магазину: випили чотири або п’ять пляшок горілки. Вже збирався йти спати, коли батько почав свою «пісню»,  казав, що й померти йому страшно, мовляв, на кого ж мене залишить і що робитиму тоді. Одне слово, я не втримався, ухопився за ножа. Хотів лише налякати, а вийшло он що… Навіть не відаю, як таке могло статися…»

Улюблений син своїх батьків нині чекає на вирок суду. Його односельці зітхнули з полегшенням і сподіваються, що з тюрми убивця власного батька вийде нескоро. Сам же Славко охоче дає пояснення слідчому. Очевидці стверджують, що під час відтворення подій того трагічного вечора він не був ані розгубленим, ані пригніченим. Найімовірніше, до в’язниці чоловік потрапить щонайменше років на десять. Тільки вже жодна людина  в цьому світі не буде лічити днів і годин до побачення з ним, не привезе йому теплих речей, аби зігріти його тіло і холодну жорстоку душу.