Скарб у лісі
Під час народної екстремальної розваги «Сталкер» її учасники мають знайти скарб. На початку гри, у Києві, отримують приблизні підказки, де саме його шукати, і вирушають у подорож лісами та селами Київської області. Гра триває дві доби, і весь цей час учасники майже безперервно рухаються, зустрічаючись на своєму шляху із загадками та пригодами. Гру «Сталкер» рік тому вигадав директор кіностудії «Лізард Філмс» Леонід Кантер.
У костюмах ковбоїв та індіанців
«Гра виникла тому, що стала занепадати наша традиція збиратися разом на природі, біля багаття – всі знайшли роботу, стали неймовірно зайнятими, – розповідає пан Леонід. – Закопування скарбу – куди вагоміший стимул для того, аби вибратися на природу, ніж просто спілкування. До нас поступово приєднуються нові команди. Тож якщо в першій грі брало участь менш як двадцять людей, то в шостій, останній на сьогодні, уже понад сорок. У принципі, грати в «Сталкера» може хто завгодно, але в нас існує суворий фейс-контроль: відмовляємо людям, які нам не подобаються. Потрібно, аби гравці були толерантні, аби не лякали місцевих жителів, без яких гра неможлива, і з якими дуже важко домовлятися». Грають у «Сталкера» люди різні – актори, програмісти, дизайнери, керівники фірм. Ті, хто постійно перебуває в місті, люди, яким іноді страшенно хочеться побігати на природі.
Місцевих жителів гравці в «Сталкер» називають «аборигенами», самі ж називаються «чуваками», організатори – це «регенти», підказки, які можна отримати під час гри, виконуючи певні завдання, – «артефакти».
Перша гра відбулася в селі Півні. Учасники перед початком подивилися відеоматеріал: нарізку кадрів, які містили певні підказки. Скажімо, зображення собачок, яких пізніше зустріли в тому самому селі. Також часто перед грою видають конверти, у яких – фотографії та написи. Наприклад, такий напис: «Петро знає, де задіяти артефакт сну». Звісно, в учасників така заплутаність викликає шок. Виявилось, що Петро – це лісник, у якого можна було отримати наступну підказку.
Третя гра започаткувала новий формат – тривала дві доби. Такий варіант значно цікавіший, адже треба було ночувати в лісі. Нічний ліс, загалом, неодмінна умова «Сталкера». Кожна гра починається годині о сьомій вечора, і після кількох вдало виконаних завдань учасники вирушають у темряву та абсолютну невідомість.
Екстрим і в тому, що рухатися треба якомога швидше. Люди, незвичні до забігів у лісі, ноги стирають до крові, але всі отримують насолоду від радикальних пригод та незвичних ролей. «У місті нецікаво просто бігати вулицями, – упевнений Леонід. – У лісі ж почуваєшся героєм. За добу ми пробігаємо сімдесят кілометрів: марафонці нам би позаздрили». У процесі гри не можна користуватися автотранспортом, але дозволяється їхати на підводах, лижах, самокатах тощо.
Часто доводиться домовлятися з «аборигенами»: і в процесі організації гри, і під час самої дії. «Місцеві жителі або лякаються та не виявляють жодного бажання спілкуватися, або захоплюються, переймаються проблемами учасників гри та усіляко допомагають: підвозять на конях, рубають дрова», – пригадує пан Кантер. Трапляються, звісно, і негативні історії. Скажімо, якось Леонід малював мапу-підказку на старому, як йому здавалося нікому не потрібному вагоні, а у нього виявився власник, кремезний фермер, який разом із друзями погрожував «зняти штани та відшмагати різками». Після двогодинних перемовин вагон удалося взяти в... оренду.
«Сталкер» носить і ознайомчий характер: скажімо, під час четвертої гри учасники рухалися шляхом Микити Кожум’яки, за маршрутом Трипілля – Круглик – Ходосівка – Ірпінь – Українка. Вражають неймовірні краєвиди та загадкові місця: закинута смолокурня, храми, просто красиві будівлі тощо.
Загалом, останні ігри стають тематичними: на індіансько-ковбойську, військові теми. Відповідно, учасники навіть підбирають костюми.
Леонід мріє про те, аби провести гру «Сталкер» у Чернігівській області.
Каже, що аналогів такої гри в світі – мільйон: «Той же «Форт Буаяр». Дуже давно була народна розвага «копачі» – люди шукали скарби на основі реальних мап. У «Сталкері» приваблює ідея – осмислити життя по-новому.
«Івасик-Телесик» – у Європі
Для Леоніда Кантера організація гри «Сталкер» – передусім творчість. «Зазвичай я знімаю некомерційне кіно, і це – речі одного ґатунку, – каже він. – Коли ж вигадую гру, отримую величезну режисерську насолоду: адже, по суті, роблю виставу, в яку актори-аматори потім грають дві доби». Загалом, основний рід занять Леоніда – кіно – не міг не вплинути і на гру. Звісно, її трошки знімали, на любительському рівні. Була ідея зробити телепроект. «Він у мене розписаний, навіть їздив на перемовини до Москви. Там кажуть – роби, буде супершоу, – розповідає Леонід. – Але я не впевнений, що цього хочу. Тоді «Сталкер» перестане бути грою для друзів, а буде забавкою для зірок, які, звісно, від справжнього екстриму відмовляться, а бігатимуть разом із охоронцями, які гарантують безпеку, що, звісно, знищить всю ідею гри. Гра небезпечна, але не настільки, аби в неї не грати».
Леонід Кантер – корінний киянин, народився й виріс на Троєщині. Закінчив інститут імені І.Карпенка-Карого, за спеціальностями телеведучого та режисера, нині там викладає.
Один із найгучніших втілених проектів «ЛізардФілмс» – стрічка «Коза». Торік кінематографісти пройшли двісті кілометрів селами Західної України та грали аматорську виставу «Коза». Люди дивилися виставу, і в нагороду за це годували гостей. Фільм про те, як усе це відбувалося.
Уже цього літа пан Леонід готує аналогічну подорож Європою: селами й містами Польщі, Німеччини, Франції. Вона триватиме весь серпень, а завершиться у Франції. Мета некомерційного аполітичного проекту: «З табуреткою до океану» – прискорення інтегрування України до Європейського Союзу. «Граючи народну виставу, співаючи українських пісень та читаючи вірші просто неба на майданах Європи, ознайомимо з чудовою українською культурою необізнаних європейців».
Цього разу викладачі та студенти Інституту імені І.Карпенка-Карого на чолі з Леонідом Кантером гратимуть виставу «Івасик-Телесик». Результатом подорожі стане документальний фільм, прем’єру якого запланували на 28 грудня цього року.
Загалом, судячи з розмови з паном Леонідом, на відсутність українського кіно чи його фінансування він не скаржиться. «Я ні на що не скаржуся – мені все по кайфу, – каже він, – хто що хоче, той те і робить. Хіба на кіно Зімбабве є гроші?! Комерційне кіно – це бізнес, і в нас він поки що нерентабельний. Некомерційне ж кіно, яке завжди визначало рівень культурного розвитку нації, у нас існувало, існує і існуватиме».
У пана Леоніда ще безліч чудернацьких ідей: наприклад, переплисти на плотах через Атлантичний океан, створити столицю Європи, захопити в піратський спосіб острів Мен, зняти фільм за твором Леоніда Андрєєва «Повість про Василя Фівейського» та відремонтувати нарешті «Волгу»... Утім, Леонід не вважає себе мрійником та романтиком: «Я просто незгодний із запропонованою соціумом реальністю. Спосіб незгоди – створення паралельних світів».