Був паном отаманом у Малинівці, а нині на пляжі вино продає
Старий фільм «Весілля в Малинівці» всі добре знають, бо й тепер його часто показують по телебаченню. Один із найколоритніших персонажів цієї кінокомедії – пан отаман Гриціян Тавричеський. Пригадуєте? Була й інша кіноверсія цієї відомої оперети. У ній зіграв отамана Володимир Юрченко. Водночас серйозний і комічний, веселий, незважаючи на гіркі будні, дотепний і вигадливий, він завжди був у центрі будь-якої компанії. Це було давно, ще в «передзастійні» часи. А що ж нині поробляє пан отаман?
А нині він кочегар, і зарплату отримує вином
Сиджу я коло моря в Євпаторії, не далі як два тижні тому. Думку, як заведено, гадаю. Поруч люди, які також мислями відпочивають. І раптом над нами, і тихенько так, аби зайві вуха не зачули: «Вина бажаєте?» Дивлюся: в ошатному одязі літній доглянутий чоловік, у темних таких окулярах, з ношею неважкою, схилився над нашим килимком, над ліниво розсипаними по ньому картами. Зрозумів, що зацікавив нас, і тоді знову:
– Вина? Бажаєте? «Масандри»? Найкращий сорт! В одному бокалі весь мед Криму! Скуштуйте, насолодіться, і ви не встоїте перед спокусою припастись на вечір пляшчиною. А вино! Можна пригублювати його, немов поцілунки, поки не запаморочиться від ніжних дотиків, поки губи не заболять. Вино не п’ється, вино пізнається, його кохають.
І все те українською, на Кримському-то півострові! День перед тим продавщиця на ринку, коли ми персики купували (за ціною вищою, ніж у Києві, до речі), так крикнула, що буцімто «нє панімає па-украінскі», що аж ятку свою пхнула й персики посипалися нам під ноги. Здалося мені тоді, що зам’яка вона, ота «наша окупація» їхнього півострова.
Отож, каже пан отаман (а ми ще не відали тоді, що то отаман), аби ми купували вино. 12 гривень за літр. Спробував я того вина, а воно й справді, мов мед, травневий. Доки я цим нектаром насолоджувався, моя дружина не втрималася й запитала літнього чоловіка, який виставляв зі своєї полотняної торбинки вже третю півлітрову пляшечку й клав до моєї, целофанової, чи бува він не артист. Бо так уже гарно приспівує про свій товар, – пробачте, – нектар. А направду, погодьтеся, він так розповідав, що не впізнати в ньому колишнього служителя Мельпомени було відверто складно. Але я не впізнав ще був, бо вино дегустував. Чоловік відповідає:
– Розкусили ви мене, милі люди. Таки справді актор я. Навіть заслужений. Свого часу був заслуженим Української РСР, поки не відібрали в мене те звання. Потім став таким же заслуженим у РРФСР. Знаєте, як воно розшифровується? А я забув.
І дістає з кишені фотознімок, на якому всі троє головних героїв із «Весілля в Малинівці». Посередині Михайло Водяной, який Попандопула і в тій версії «Весілля...» зіграв. По боках ще двоє хлопців-молодців, схожих, наче брати. І таки:
– Це ось мій брат, Костянтин. А ліворуч – ваш покірний слуга Володимир Миколайович Юрченко, – і вклонився.
Добре, що він показав того знімка і що я подібність між ним і цим молодиком-отаманом Гриціяном Тавричеським розпізнав. А то мені вже почало здаватися, що дід «заливає». І я так зрадів, що мені удача сама в руки припливла, поки я собі знічев’я думку над морем гадав. Ото, мислю, привезу читачам «Вечірки» майже казочку. Проте чому пан отаман тут, на пляжі, вино продає? Своє, мабуть, домашнє?.. І враз казочка перетворилася на бувальщину. Народну.
– Де ж там, своє, – каже, – пенсії не вистачає. Кочегаром я нині працюю. На заводі виноробному. Вином нам і платять. От я його ціле літо й вожу як не в Ялту, де в дітей ночую, то до Феодосії. А сьогодні ось до Євпаторії приїхав. Був паном отаманом на весіллі в Малинівці, а нині на пляжі вино продаю. Завтра додому – ви в мене все купили, що мав, – до Красногвардійська поїду.
* * *
Тут мушу зробити неліричний відступ і звернутися до шановної нашої помаранчевої пані міністра культури. Звернутися з проханням зглянутися над долею людей, колись відомих, і організувати спеціальний розвідувальний відділ у своєму департаменті, який би займався пошуком погублених по кочегарках, теплицях, фермах, платних туалетах, попідтинню заслужених і просто народних, занедбаних попередньою та передпопередньою владами...
«У нашому вертепі були…»
Ми засиділися до темряви і одну пляшечку випили просто на березі. Життя, мов колесо від воза, зірвалося – і в рівчак: і добре, коли не зламалося, добре, коли його прилаштували на потрібне місце. А якщо ж ні?
– Від мене відмовилися 1975-го, – сказав пан Володимир після першого ковтка. – Тридцять років тому.
Він навчав нас, як вино п’ється, і вино ставало все кращим, все солодшим. Він говорив голосно, аж люди оглядалися, декламував вірші, вставляючи їх до теми, мов колись Нікулін анекдоти. Казав, що сам їх пише, а зовсім недавно, ще років 25 тому, розказував зі сцени, в антрактах.
– Того літа вони мене позбавили звання «заслуженого». За що?.. Так і записали – «за український буржуазний націоналізм». Бачте, їм не подобалося, що я нашу наймелодійнішу мову люблю, що співаю на весь голос, колядую. Одного дня їм терпець урвався.
Володимира Юрченка, цього веселого отамана з Малинівки, 1975-го ледве не заарештували. Вчинили в його київському помешканні обшук. Знайшли «Доктора Живаго» Бориса Пастернака і власноруч переписаний гімн «Ще не вмерла Україна».
– А знаєте, я тоді тільки починав учити українську мову, бо доти її взагалі не знав, тільки російською розмовляв, бо народився й виріс не в Україні. І вивчив я її в… Криму. Прийшов у цей непевний світ я 1936 року Божого у Туреччині. Тоді Батумі, яке нині є столицею грузинської Аджарії, належало туркам. Тож я і є справжнім «турецькопідданим». По школі приїхав до Києва, навчатися. Відчував, що саме тут маю мешкати і працювати. Вступив до консерваторії.
Коли ми, нарешті, навчилися пити вино «так, як треба», зовсім споночіло. Удвох залишилися самі над морем – навіть дружина пішла до квартири, що ми її найняли за 13 баксів на добу. Схолодніло, хвилі стали високими. Вогні розтяглися по воді. Сумно було дивитися на старого актора, який своєю майстерністю до сліз колись мене довів після перегляду кінокомедії. То було 1975-го, коли я щойно писати навчився.
– Тому мене так скарали, бо на замітці я в них був уже давно, ще з 1960-го, коли з комсомолу попхали. Виключили за те, що впіймали на колядках. Тоді в нас славне товариство у вертепі було: Тичина, Сосюра, Рильський, Бажан, Корнійчук… Ми співали на квартирі то в того, то в іншого, то в гуртожитку, перевдягалися і веселилися. Запрошували дівчат. Співали таких колядок, яких нині вже ніхто й не пам’ятає.
І тут пан Володимир як затягне на все море коляду «Тут же, тут же, тут же, тут же, тут….» Улітку, в липні, в Євпаторії, на порожньому пляжі! Він відспівав усю пісню, він змусив кримське небо заслухатися. Ну й голос у нього, скажу вам!..
Драч відповів: «А воно тобі треба?»
– Чомусь із комсомолу погнали лишень мене. Досі не розумію чому, – мовив він, коли запив пісню червоним вином. – Я неабияк перелякався. Тоді це означало чимало. За цим міг приспіти й арешт. Я побіг до Драча. Він у 60-му в Боярці комсомольським лідером був. Сіли ми з ним, хильнули по чарчині, він і каже: «А воно тобі треба?» І добавив ще кілька ласкавих слів про те про все, щоб мені не так тяжко було. Виключенням із комсомолу не обмежилися. Поперли мене і з консерваторії, з п’ятого курсу. Плюнув я на все, та й поїхав з Києва. Пристав до українського музично-драматичного театру в Сімферополі. Об’їздив з ним увесь тодішній Союз. Пожив ще в кількох містах. У Кривому Розі навіть дали квартиру. Стали запрошувати в кіно. Грав не тільки пана отамана. Приміром, Котовського в стрічці «На світанку»… Пізніше працював у Хабаровську. Теж не від легкої долі потрапив на Далекий Схід. То був театр оперети. Я завжди добре співав. Головні партії виконував.
І знову пан Володимир як затягне – цього разу із «Запорожця за Дунаєм», на всю Євпаторію, перекрикуючи мусульманського муллу на старій-старій мечеті, яка за сквериком. І татарський мулла, і Володимир Юрченко завершили свої арії в унісон. І тоді ми вино допили.
– Нині мене москалі називають найсправжнішим Карасем за Дунаєм. Бо я татар люблю, і мову їхню трохи розумію. У Батумі з турецькими дітлахами колись м’яча ганяв. Та які вони, кримчани, росіяни?! У моєму під’їзді тільки двоє мають прізвища, які не закінчуються на «о», і все туди ж. Каже мені приятель. «Я – руський!» А я йому: «Який ти руський, якщо ти Конопленко?!»
* * *
Отака була в мене несподівана зустріч у Євпаторії. З паном отаманом Гриціяном Тавричеським із «Весілля в Малинівці», Володимиром Миколайовичем Юрченком, який нині розхвалює відпочивальникам на кримських пляжах вино, зароблене в заводській кочегарці.