Мальована чумацька хато, розкажи!
Спеціалізація етнографа Олексія Долі, який працює в Музеї народної архітектури та побуту, – традиційна українська іграшка й лялька. Уже чотири роки в Києві, хоча й зрідка, влаштовують такі виставки. Востаннє в музеї Тараса Шевченка, виставили понад вісімсот експонатів, серед яких, особливо акцентує Олексій Леонтійович, не було жодної агресивної іграшки.
Кочатниця привела до гусятниці
Цікавитися етнографією Олексій Леонтійович почав ще в дитинстві, але хоч як дивно, зовсім не через іграшки. Саме з того музею, де пан Доля працює нині, до його села Плішивець приїхала експедиція. Етнограф Світлана Щербань по всій Полтавській області шукала особливу прядку. Олексій випадково на власному горищі знайшов її – і це стало першим «етнографічним» успіхом. Потім Олексій самостійно почав цікавитися народними звичаями, слухати бабусині оповідки, з першого курсу навчання на філологічному факультеті університету записував пісні, а з третього курсу пішов працювати до Музею архітектури. Тут він керівник сектору народного мистецтва – відповідає за проведення виставок та все, що стосується народних ремесел: гончарства, різьбярства, ткацтва, вишивки, плетіння. В Музеї раз на рік влаштовують день коваля, різьбяра, гончара, а також два етнографічних ярмарки. Олексій Доля зазначає, що протягом останніх двох років зросла кількість відвідувачів Музею народної архітектури та побуту – скажімо, навіть на Масляну, коли холодно, приходить за день більш як п’ять тисяч гостей.
Основна робота етнографа – експедиції. Нині переважно їх проводять на Слобожанщині, Полтавщині, Луганщині, Харківщині, Поліссі. Мета пошуку – виявляти все, що стосується народної архітектури та побуту. І хоча в етнографа зазвичай є певне спрямування, в таких експедиціях доводиться збирати все, а тому – бути одночасно і етнографом, і архітектором, і мистецтвознавцем.
Скажімо, найціннішою своєю знахідкою Олексій Доля вважає унікальну мальовану чумацьку хату. Стіни ззовні білі, а всередині – розмальовані.
«Особливого передчуття перед цінною знахідкою нема, – каже Олексій Леонтійович, – натомість «етнографічні» сни бачу доволі часто. В них я у куточках невідомих горищ шукаю експонати».
Утім, на горищах етнографу доводиться працювати найчастіше – адже старі речі, що, як правило, і є найціннішими, селяни нечасто тримають у хаті. Скажімо, одного разу експедиція помітила біля хати кочатницю – посуд для запікання птиці. Етнографи одразу зрозуміли, що на горищі цього будинку мають бути справжні скарби. Але господиня сама за ними не хотіла лізти, і пускати сторонніх також довго не хотіла. Вмовляння виявилися не марними – експедиція знайшла на горищі понад півсотні унікальних експонатів, деякі – 17 сторіччя. Цікаво, що серед них була і давна гусятниця – посуд для запікання гусей.
Загалом, аби пошуки етнографічних скарбів тривали успішно та без перешкод, останнім часом з експедиціями ходить представник сільради.
Живі іграшки
Українську традиційну іграшку завжди виготовляли з екологічно чистих матеріалів: дерева, глини, соломи, тканини. Крім того, народна іграшка ніколи не була натуралістичною, завдяки чому розвивала уяву дитини. «Це не Барбі, від якої, кажуть психологи, у дітей розвивається комплекс неповноцінності, й не китайські іграшки, які небезпечні для здоров’я, – розповідає Олексій Леонтійович. – Українську традиційну іграшку приємно тримати в руках. Це дивовижний образ: що хочеш, те й уявляєш. Зайве казати, як це важливо: виховувати дітей не на зброї і трансформерах, а на етнічних ляльках та забавках».
До речі, своєрідні «трансформери» є і серед українських іграшок: скажімо, лялька кривенька качечка. Ця іграшка існує в двох варіантах: якщо качку, що ніби пливе по озеру, перевернути, то перед нами постає жінка у спідниці.
В Україні іграшка мала не лише розважальне, але й ритуальне значення. Скажімо, вузлову ляльку-мотанку, зроблену з ниток та шматочків тканини, треба було покласти поряд з дитиною в колиску, – хвороба переходила на іграшку. Якщо в дитини болів зуб, то в ляльку загортали прополіс – дитина смоктала ляльку, насправді ж, – лікувалась.
«Археологи стверджують, що трипільська іграшка мала суто ритуальне значення, але я в це не вірю, оскільки на тих іграшках знайдено відбитки дитячих пальців», – каже пан Доля.
Важливо, що батьки часто робили іграшки дітям самостійно – з підручного матеріалу. Це сприяло порозумінню дітей та батьків, розвивало фантазію і в тих, і в тих. Нині ж ціна сучасної забавки може сягати чотирьохсот доларів.
«Одна з найвідоміших майстринь – Олександра Селюченко з Полтавщини, – розповідає Олексій Леонтійович. – Для неї роботи були як діти, вона в них вкладала душу, розмовляла з іграшками».
Сам Олексій Доля іграшки не колекціонує, хоча деякі стоять вдома на поличках. «Прокидаюся, дивлюся на них, і настрій одразу поліпшується», – каже етнограф. У нього багато записів та знімків традиційних іграшок, тож давно думає про те, аби написати книгу: «Дуже важко змусити себе все систематизувати. Крім того, в мене фобія – боюся писати».
Залишиться справжнє
Незважаючи на те, що етнограф – одна з найцікавіших професій у світі, молодь, за словами Олексія Леонтійовича, не дуже прагне її обрати – невелика зарплата. Олексій Доля, до речі, викладав у Національному університеті курс декоративно-ужиткового мистецтва.
«Раніше Музей народної архітектури та побуту краще фінансували, ніж зараз, тому що прагнули показати, як погано було жити в селі колись і як гарно за радянської влади».
Музейні експонати – безцінні. Не знаю, де ще в Європі збереглася хата XVI століття, – розповідає пан Доля. – Але вона стоїть скособочена, тому що нема грошей на реставрацію. До речі, фахівців з реставрації – також дефіцит».
На думку Олексія Леонтійовича, українську культуру необхідно ретельно зберігати, тому що саме вона залишиться, коли все мине.
«Необхідно відновлювати справжню культуру, а не милуватися матрьошками та фальшивими оберегами на Андріївському узвозі, – сумне спостереження. – Навіть туристам, які приїжджають до нас на кілька днів, потрібна справжня Україна».