Глиняний велосипед
Мальовничий, доволі звивистий шлях від залишків валу Печерської фортеці з кількома старими гарматами до співочого поля і саме воно, між зеленими схилами, з краєвидом на Дніпро – оце, власне, і вся «країна мрій». Територія й справді невелика. На центральній сцені, куди пускали за запрошеннями і через П-подібну брамку, грузинський фольклорний ансамбль після улюблених усіма «Суліко» і «Тбілісо» натхненно виспівував наш «Ще не вмерла…», а до тих, хто сидів на схилах, із-за дерев і кущів долітали запальні ритми гуцульських мелодій. І багато хто розгубився: чи, підвівшись і поклавши правицю на серце, підспівувати грузинам чи танцювати? Правду кажучи, така щільність концертних номерів у просторі й часі останнього вечора триденного міжнародного фольклорного фестивалю «Країна мрій» особливо нікого не дратувала. Навпаки, виступи деяких делегацій викликали жвавий інтерес і приємно дивували.
Ось згадуваною сценою оволоділи… кримські татари. Один із номерів – кримськотатарське весілля: танці, співи… Якось довелося насолоджуватись концертом польського ансамблю «Мазовше». «Чим беруть ці гарні дівчата і хлопці? – думалося тоді. – Невже тільки молодечим запалом? Он скільки народних ансамблів, а далеко не кожен хочеться й хочеться дивитися, слухати…». Згодом прийшло розуміння, що це професіоналізм, зрілість у творчому сенсі, як кажуть у спорті, зіграність, майже ідеальний добір виконавців, тонко продуманий репертуар. Звичайно, на ґрунтовне дослідження не претендую, але пам’ятаю перші кроки кримськотатарських фольклорних гуртів наприкінці 80-х років минулого століття, тобто в період, коли народ-вигнанець тільки-но почав повертатися на Батьківщину. Це, звісно, не можна було назвати жалюгідним, але й про іскрометність, довершеність, яскравіть виступів самодіяльних гуртів тоді не йшлося. І от того недільного вечора 10 липня 2005 року кияни та численні гості, що зібралися на співочому полі, побачили і відчули кримськотатарське «Мазовше». Так, принаймні, мені здалося. Прибув на той час і Віктор Ющенко з родиною. Тож у Президента України буде тепер додатковий аргумент, якщо йому доведеться дискутувати з приводу європейської Хартії щодо мов національних меншин. Бурхливе відродження кримськотатарської літератури, культури, мистецтва – яскраве свідчення здорового клімату в Україні.
Однак «Країна мрій» жила не лише музикою та співами. Дехто навіть охрестив дорогу до співочого поля «виїзним Андріївським узвозом», ясна річ, із фольклорним ухилом. Мода на українські вишиванки – перше, що впадає у вічі. Привертає увагу цілий лоток псевдотрипільської кераміки і дрібної пластики. «Ось сонячний календар у натуральну величину. Точна копія!» – пропонує симпатична продавщиця ліпний глиняний виріб якомусь чоловікові. Ну що ж, чим ми гірші за сучасних єгиптян, які давно вже налагодили індустрію сувенірів на тему пірамід, фараонів і жуків-скарабеїв?
А ось колоритний дідок реалізує продукцію власного виробництва – кістяні гребінці. «Оцей, – каже, – із коров’ячої ратиці. Ще й досі гнойовищем пахне! – додає, жартуючи. – А якщо є сумнів щодо його користі для здоров’я, то ось вам інструкція». Яке ж було наше здивування, коли ми взяли до рук папірець із машинописним текстом. Хотілося спитати діда, який під час нашої недовгої розмови вимовив одне-однісіньке російське слово – «навоз»: для кого це він заготовив ці «інструції» на «общепонятном»? Чи не для тих грузинів, які чисто і майже без акценту проспівали нам Гімн України? Після цього не здивував уже аршинний напис «РАСПРОДАЖА», що красувався на видноті «Країни мрій». Ох, де взяти той «фантастичний човен», аби перенестися до краю без малорасєйства і національної самозневаги, до краю, де в моді і шані не тільки вишиті сорочки.
Звернули увагу «мандрівники» «Країною мрій», до яких приєднався й Президент, на надзвичайно широкий асортимент керамічних витворів. До традиційних баранців і куманців додалися вельми неординарні творчі експромти й експерименти. Скажімо, чудернацькі підвісні скриньки у вигляді риб або навіть… велосипед. Так, глиняний велосипед, звичайно, зменшений, але виліплений у деталях! Ні-ні, та й підходив хто-небудь до цього дива. Щоправда, за той час, поки ми були на співочому полі, так ніхто його й не придбав. Незвично якось ставити на полицю прикрасу – глиняний ровер. Та хтозна, може, за десяток-другий років ця новинка стане такою ж традиційною, як опішнянський півник чи косівський глечик. А поки що… Чому б не бути йому таким собі символом часу? Колись на святкуванні 17000-го числа «Вечірнього Києва» вразила мене сцена: хлопець, зодягнений у національне вбрання, у солом’яному брилі жваво розмовляв у коридорі по мобілці. А нині диваками вважають швидше тих українців, зокрема й народних майстрів та солістів фольклорних ансамблів, які ще не освоїли бездротовий зв’язок.
Сутеніло, а молодь йшла і йшла в напрямку співочого поля, гармонійно поєднуючи у своєму іміджі ту ж таки вишиванку чи плахту із шортами чи модними джинсами. До цього українського настрою не дуже пасували вивішені на стовпах оголошення-звернення лаврських «угодників» до «братьєв і сєстьор»: мовляв, такого-то липня вшануємо хресним ходом «царственних мученіков» – Миколу ІІ із сім’єю. Під однією з них чиясь рука дописала: «Геть російську церкву з України!». Круто, але язик не повертається засуджувати цей емоційний вияв українця, обуреного засиллям шовіністів у рясах в релігійному житті України, їхнім впертим – упритул! – «непомічанням» зрушень і змін у національному питанні, зокрема й акцій на кшталт фестивалю «Країна мрій». Одне проситься на уста: собаки гавкають – караван іде!