Острів Капрі: сюжети для Коцюбинського
«Весь час бринить на Капрі українська мова, бо приїздять земляки… і можемо справити Шевченківський вечір», – писав 8 березня 1912 року Михайло Коцюбинський до свого колеги з Галичини Володимира Гнатюка. Відтоді минулося мало не століття, а й нині, виявляється, бринить на Капрі українська мова. Що ж до Шевченківського вечора, то його теж можна було б справити, але учасниками стали б не побратими Коцюбинського (а саме їх він мав на увазі, пишучи про земляків), а одвічні прототипи класичної української літератури, від Шевченка починаючи – наймички і наймити. Саме з ними мені випало провести кілька вечорів, сидячи в затишному скверику на вулиці Селла Орта, неподалік центральної площі острова – Умберто I – і одного з найстаріших готелів «Ла Пальма», де колись і жив Михайло Коцюбинський. Одного разу так забалакалися, що доглядач, побрязкуючи ключами, мусив нагадати нам, що о 21.00 ворота парку зачиняються…
Про що ж говорили ми із земляками на тому далекому середземноморському острові, який у мого покоління завжди асоціювався з перебуванням там Горького і Леніна? Передовсім – висловили обопільну радість від такої зустрічі. Я зрадів через те, що дістаючись сюди за індивідуальною турпутівкою, без знання мови, непокоївся, як воно там буде, – а раптом натрапив на українок, котрі можуть замінити будь-якого «русскоговорящего» гіда. Вони ж зраділи тому, що вперше за ці роки зустріли на Капрі людину, яка приїхала з України не на заробітки, а просто туристом, до того ж із несподіваною для них метою – збирати матеріал для дослідження про життя і творчість Михайла Коцюбинського. Ще й тому зраділи, що журналістові з Києва можна повідати про своє нелегке життя-буття.
На підлозі, мов песик
…На моє «бонжорно (добридень)» і на те, що я навчився називати свій номер 45 італійською («куаранте чинкуе»), чемні чергові у передпокої готелю почали розпитувати, як українською звучить вітання і цифра 45. Ми, сміючись, провели навіть невеличку репетицію, аби молодиці вимовляли правильно – не «сорок п’ят», а «сорок п’ять». Зрозуміло, що це була лише гра, влаштована на знак пошани до екзотичного гостя з Києва (монополію тут тримають, окрім італійців, англійці й німці), адже як звучить українська вони могли й без того дізнатися. У понад двохсот лише зареєстрованих наших заробітчан, які роками працюють на Капрі (а скільки нелегалів, по їхньому – кландестіно – ніхто не може сказати). Та навіть в отієї служниці, яка вже не одне літо живе в цьому готелі зі своєю літньою синьйорою, яка приїздить з Неаполя відпочивати на Капрі. Щоправда, слова живе в готелі – то радше не для неї. Бо спить просто на підлозі, мов песик, поруч зі своєю пані. А та – то марить уночі, то хропе, то болячка якась їй спати не дає. Не впевнений, що отій нашій Марії, Катерині чи Тетяні дозволено ходити до туалету та душу – мабуть, доводиться проситися в ті, якими користуються покоївки чи прибиральники, або шукати надвірні (до речі, надвірні туалети, крім усього, тут мають і душ).
– А ви не дивуйтеся, – повідала мені під час «вечорниць» у сквері Марія із Стрийщини. – Недавно одного з моїх підопічних (а їх у мене двоє – 85-річна жінка та її сліпий і глухий 60-річний син, що має хворобу дауна) поклали до лікарні, тож я там коло його ліжка на підлозі спала. Що накажуть синьйори, те й робимо…
Тут добре пишуться вірші
В основному українські жінки тут доглядають за немічними. Але є й такі, як Руслана з Нововолинська, які працюють офіціантками в готелях. Галина ж із Івано-Франківщини двічі на тиждень робить генеральне прибирання у десяти помешканнях. Дехто працює на сезонній роботі – як Людмила з Вінниччини: пере білизну на одному з платних пляжів на мисі Трагара (я двічі його відвідував і бачив жінку, яка за бамбуковою огорожею розвішувала вогкі скатертини та рушники). А ось Лілія з Бучача має чималий досвід доглядання, тож кілька місяців тому її рекомендували на няню до двох немовлят у багату сім’ю з Неаполя. Перевірку витримала жорстку: синьйори то на столику гроші лишали, то у постіль підкладали – чи візьме? Не брала, а повертала.
…Двоє чарівних малят (чорнява Франческа і білявий Віченцо), зручно вмостившись у подвійному візку, простягали рученята і агукали до Лілії, якій, мабуть, немає ще й сорока років. Вона брала то одного, то другого на руки й бавила, пестила й цілувала, немов своїх: «До рідної баби не йдуть так, як до мене». Мати Вінчо і Франчі – колишня перша супер-модель Неаполя, тато – багатий адвокат. Нині відпочивають на віллі. Вранці матінка поцілувала дитинчат, примовляючи «мон аморе, мон аморе» і, звісно ж, чкурнула на море. А ти, Ліліє, доглядай. А ввечері, розказує вона, синьйора мала чималу проблему – яке з п’ятнадцяти комплектів вбрання одягнути, аби повечеряти в ресторані. Не виявилося світлого, то вона з того була дуже сердита. Ліля ж зізналася, що найбільше бажає побачити своїх доньок – старшу студентку і молодшу школярку, які лишилися в Україні. А ще – зануритися у холодну воду й сидіти там довго-довго. Бо червень – ще нічого, а в липні-серпні на Капрі страшенна спека. Та ще й при високій вологості. Відпочивати тут – чудово, а працювати й жити…
Михайло Коцюбинський, пишучи з Капрі до молодого Павла Тичини, зауважив, що тут весь час дуже гарно, зелено, тепло: «От би де Ви могли малювати і писати вірші». І справді: лише сорок хвилин морем з Неаполя, здебільшого засміченого й запиленого, що стоїть на сірого кольору затоці, – і ви потрапляєте на острів, де небо і море змагаються у розмаїтті відтінків, а пахощі 850 видів рослин перетворюють повітря на цілющий напій, який хочеться пити й пити… Рай, та й годі! Але згадаймо Шевченкове: «Не називаю її раєм, тії хатиночки у гаї…» На цій райській землі, наприклад, Галина з Прикарпаття теж почала писати вірші – кілька зошитів списала. Щоб не збожеволіти. Бо хто не лишався сам на сам чи то з психічно хворою людиною, чи з просто літньою, яка вже навіть рідних не впізнає, не знає, що то за мука. А Галина цього зазнала повною мірою. До того ж їй не пощастило: 2002 року, коли в Італії вийшов закон про заходи у боротьбі з незаконною еміграцією, вона перебувала в Україні, тож виявилася поза законом. Хоч і дісталася знову сюди, але вже в ролі нелегала. Тож написала статтю до місцевої газети і переказала мені її зміст: пише про те, що заробітчани з України роблять чималий внесок в економіку Італії; що вони ні в кого не забирають хліба, оскільки жоден італієць на таку роботу (її називають ун лаворо нер – роботою начорно) не згоджується; про те, як тяжко їй весь час перебувати в стресі, оскільки є кландестіно. Галя прийшла на цю зустріч із сином Васильком: юнак в Україні викупив за чималі гроші так звану водійську візу на три місяці, а тепер працює тут на будові, і теж – ун лаворо нер…
Чи приїдуть до нас онуки Франчі й Вінчо?
Отримують жінки, з якими я познайомився, приблизно 600-750 євро на місяць (лише Люда, яка пере білизну – 1100, однак винаймає квартиру за 200). Тільки третину, а, може, й того менше, витрачають на себе, решту або складають, або відправляють в Україну – треба сплачувати за навчання дітей, допомагати літнім батькам. До речі, всі або з вищою, або із середньою спеціальною освітою. Але хоч би як там було, таких грошей в Україні вони, звісно, не зможуть тепер заробити. Поки що. А мріють знаєте про що? Аби настали такі часи, щоб італійці (можливо, онуки отих малюків Франчески і Вінченцо) поїхали працювати на правах нелегалів в багату Україну. Між іншим, кілька десятків років тому італійці масово виїжджали з цією ж метою до Сполучених Штатів.
Цікаво прореагували мої співрозмовниці на моє пояснення, що готую книжку про видатних українців за кордоном, і про Коцюбинського на Капрі буде окремий нарис. Тож, виходить, ви сюди теж за грошима приїхали – зауважили. А як же – видасте книжку, отримаєте за неї гроші – ось і все. Я не захотів їх розчаровувати (нині, щоб видати книжку в Україні, авторові самому треба платити) й погодився, що всі ми сюди по гроші їдемо. І це ще більше нас зблизило. Руслана, що працює в готелі «Капрі», довго водила мене вузенькими вуличками, аби показати, де ж то знаходиться вілла Горького «Серафіна» (нині – «П’єрина»), де знайшов прихисток і Коцюбинський. В одному з останніх написаних на Капрі творів «На острові» він пише, що цілий день в його вікно дивиться море, од сходу до заходу сонця голубіють у кімнаті шибки, як морське дно. А Марія з Чернівців, яка добре розуміється в політиці й вистояла довжелезну чергу до нашого посольства в Римі, аби проголосувати в третьому турі за Ющенка, розказала, що раз на місяць, у церкві Святого Миколи, що коло руїн вілли імператора Тиберія, вони відвідують службу Божу українською мовою. Повідала також історію священика з України Івана Хоменка, який по війні лишився жити в селищі Анакапрі. Був високий та дужий, добрий і людяний. Теплими вечорами ставав на скелю і дивився в далечінь, а цікавим відказував: «Ото скільки у вас моря, стільки в Україні пшениці». Хліб вважав за святе, збирав по селу шматки і віддавав худобі. Його любили й поважали капрійці: на знак поваги поховали у склепі під церквою на цвинтарі в Анакапрі. Я згодом відвідав це місце.
…Він стояв на березі моря і замість неосяжної блакиті уявляв золотаве пшеничне море. Чудовий був би сюжет для Михайла Михайловича Коцюбинського! Як і долі нинішніх наймичок, у яких, сподіваємося, коси в наймах не посивіють. Але розповідь про видатного нашого письменника і місце в його творчості острова Капрі – попереду. А нині ж цією публікацією передаю вітання з України отим нашим стражденним жінкам: вони казали, що автобуси до Неаполя доставляють з України і «Вечірній Київ»…