Тростинка в чорному бушлаті
У вісімнадцять років Євдокія Завалій так зганьбила гітлерівського генерала, що «гіршого знущання, – як сказав він, – годі було й придумати», але саме завдяки йому вже після війни познайомилася з майбутнім чоловіком. У часи воєнного лихоліття вона була єдиною в Радянському Союзі жінкою-командиром взводу автоматників морської піхоти. Карколомних, несподіваних і щемних сюжетів її військової біографії вистачило б на повнометражний художній фільм, гідний не одного Оскара. І якби він з’явився на наших екранах нині, сучасні діти захоплювалися б не вигаданими героями іноземних бойовиків, і не було б серед них таких, котрі не знають, хто з ким воював і за що ставив на кін своє життя в 1941-1945 рр…
Вийняла руку з кишені…
Того дня Євдокія так і не дочекалася інкасатора. З «Ленінської кузні», де завідувала гастрономом підприємства, поверталася опівночі. Несла в сумці виручку, замасковану зверху і зісподу шматками хліба й капустяними пелюстками. На Куренівці, де зараз Пташиний ринок, на протилежному боці вулиці кричали, свистіли й горлопанили пісні три хлопці. Наблизились до неї, оточили. «Звідки йдеш?» «З роботи». «Ким працюєш?» «Прибиральницею». «Що несеш?» «Ось – хліб, капусту», – розкрила сумку. «Давай сюди», – сказав один. «Не треба, там нічого нема», – озвався інший. «Вийми руку з кишені!», – скомандував третій. Вона вийняла… і натиснула на курок пістолета. Ошелешені хулігани кинулись тікати, Євдокія – теж. За кілька метрів побачила парубка, що прямував навпроти: «Ви стріляли?» «Ні, не я», – відповіла йому. «То молода босота, – кивнув навздогін втікачам. – Може, Вас провести?» Вона відмовилася, але запропонований телефон узяла. Співробітниці, яким розповіла про нічне знайомство, вмовили її подзвонити. Так зустріла свого судженого – доля «навела» жениха екстремальним голосом мініатюрного «вальтера»: його подарував Євдокії німецький генерал в Угорщині.
Це сталося в Буді, 1944-го. Взвод Євдокії пробрався підземними комунікаціями і з’явився з каналізаційного люку саме позаду одного з ворожих танків, зняв двох вартових неподалік, кинувся до видовженої споруди. Там вони зрозуміли, що це штаб. Один генерал вистрибнув у вікно. Другий заявив, що розмовлятиме лише з противником, рівним за званням. «Ви оточені з усіх боків», – збрехав матрос Уткін, який володів німецькою. Вивісили білі прапори. Усе відбулося блискавично. До нашого штабу генерала доставили «стежиною смерті» – через трамвайне депо, де багато загинуло під кулями. Цією ж стежкою Євдокії довелося добиратися до штабу ще раз: падала, вдаючи вбиту, потім різкий ривок уперед – як кішка… По неї послали зв’язкового, щоб пояснила німецькому генералу хід дій у бою. Той сказав, що нікого не бачив ні в повітрі, ні на землі, ні по Дунаю, і не вірив, що його так зухвало взяли в полон під командуванням вісімнадцятирічного дівчиська. Коли вислухав Євдокію, дістав із потайної, встроченої у галіфе, «заначки» (не помітили, як обшукували) крихітний нікельований браунінг і простягнув їй: «Бітте, фрау»…
«Покупці» придбали Євдокима
У Буді, за надскладних обставин, Євдокія та матроси її взводу здійснили кілька успішних бойових операцій. Взяли консервний завод і кондитерську фабрику (там із чану заввишки три метри і завбільшки з кімнату бійці наласувались охололим шоколадом і обмазались ним, як діти). Штурмом заволоділи помістям короля Хорті. Фашистів по той бік залізничного насипу викурили хитрістю: пустили поперед себе полонених мадярів (в них на пілотках опізнавальні червоні стрічки), німці кинулись їм в обійми, гадаючи, що з’єднались зі своїми, а тут їх закидали гранатами й обдали автоматною чергою. А на околиці Буди, де гітлерівці розчавили гусеницями наш госпіталь, перетворивши його на місиво із землі, кісток і закривавленого людського м’яса, Євдокія знищила танк і кулемет. В Буді було дуже важко. Закінчувалися патрони – збирали їх та гранати й автомати у вбитих фашистів. Залишали по кулі для себе. А з циганкою Надією Бойко (нині вона мешкає в Донецьку), дуже відважним командиром санвзводу, обмінялися записками: «Якщо мене вб’ють раніше, сповісти моїх рідних…» За Буду Євдокію Завалій нагородили орденом Бойового Червоного Прапора.
В 1942-му, в станиці Курганній в Краснодарі, вона отримала свій перший орден – Червоної Зірки: на вокзалі фашисти розбомбили ешелон із пораненими, а Євдокія врятувала 57 з них, один був командиром (коли тягла його на плащпалатці майже сто метрів, не знала, хто він такий).
Два її ордени Великої Вітчизняної війни першого ступеня – відзнаки за Керч (відбито сім атак і знищено кулемет) і за взяття Сапун-гори в Севастополі.
Після одного з поранень (їх було в неї чотири) із медичною довідкою «старшому сержанту Завалій Є.М.» коротко підстрижену Євдокію направили до запасного полку (куди прибували підліковані поранені). Там вона назвала себе Євдокимом. Через два тижні приїхали «покупці» – командири, які відбирали собі бійців. Євдокиму Завалію доручили зібрати парашутних десантів, артилеристів і морську піхоту. Примірявши себе до них, подумала, що в артилерії важко піднімати снаряди, для парашутиста треба бути легкою, а от у матроси – це якраз… Коли доповідала, один із покупців зауважив про неї командиру запасного полку: «Молодий – і такий сильний, але голос якийсь півнячий…» «Ні, він уже обстріляний, будемо підвищувати звання – до гвардії старшини». Євдокима Завалія запросили в морську піхоту.
«А баба годиться…»
Прибувши до 6-ї десантної бригади, Євдокія одразу ледве не потрапила в халепу. Коли як старшина роти отримала з двома бійцями форму, снарядження й боєприпаси, треба було виконувати іншу команду – «кроком руш по відділеннях у баню…» А баня – зелена бочка на високих стовпах і один тазик. Бійці скинули з себе брудні мундири і, як мати народила, пішли митись. Вона ж зорієнтувалася миттєво – колючою травиною проштрикнула собі ясна і, закривавлена, побігла в медсанбат. Там перечекала, доки всі помиються й одягнуться. Євдокимом пробула десь вісім місяців. Після ще одного поранення підміну викрили в госпіталі.
Потім її направили на піврічні курси молодших лейтенантів, які закінчила за три місяці в станиці Сєвєрской і прибула за направленням у 83-ю стрілецьку бригаду морської піхоти. Прочувши у штабі про жіноче поповнення, деякі офіцери насміхались над нею, віддаючи честь, згорбившись… «Господи, тільки довірте мені взвод, – подумала вона, – я вам усім покажу кузькину матір…» Їй довірили. Атаки, рукопашні сутички – і найменші втрати у її взводі. «Як зачарована», – говорили про неї. Могутній Іван Посівних з Алтайського краю в рукопашних зіткненнях піднімав за коміри двох фашистів, стукав лобами – і вони були готові. Його, штрафника, спочатку ніхто не хотів приймати. «Ей, братки, – звернувся до бійців Євдокії Завалій, – я чув, що тут вами баба командує. А баба годиться…» І грубо пояснив, для чого. Євдокія дізналась про ці слова і залишила Івана Посівних у своєму взводі. Він був дуже відважним бійцем. У Чехії, в Брно, коли Євдокія, Іван Посівних та матрос Уткін проходили на старому кладовищі повз три копички сіна, під однією з них Уткін побачив штик і закричав. Куля влучила в Івана Посівних, який затулив своїм тілом Євдокію, свого командира. Представлення на орден Бойового Червоного Прапора вона виписала йому посмертно.
Хитались на колінах, немов пшениця в полі
Сама ж була на волосину від смерті, коли, поранена в обличчя, стікала кров’ю після найважчого в її житті бою на Дністровському лимані. Там лежало багато вбитих, а поранених фашисти добивали. Підійшли й до Євдокії. Вона затамувала подих, вдала мертву. Один штрикнув її багнетом у ногу, копнув носаком: «Русіш фрау, чорний комісар, капут…» Вранці її знайшла молдаванка, тягла по ярах до медсанбату, а коли Євдокія опритомніла, цілувала її з радості й приказувала, що вона житиме, вийде заміж і народить дітей. Все збулося. Коли ж через 20 років Євдокію Завалій розшукали в Києві піонери і вона виступала на місці дністровських боїв у клубі одного із сіл, раптом, де не візьмись, із криком «Ой, людоньки, це ж вона, жива, я ж її по ярах тягла в Семенівку», на сцену вибігла та молдаванка, що її врятувала, впала перед нею на коліна, цілуючи руки й ноги. І раптом став на коліна увесь зал, похитуючись рядами, немов від вітру пшениця в полі…
Щоночі воювала в квартирі
Болгарка з Бургаса Цвєта Крістова, мама Цвєта, в котрої Євдокія Завалій квартирувала дев’ять діб і яка не пускала її далі на фронт, благаючи залишитися в неї за дочку, двадцять років потому приїхала до Євдокії в готель через дві години після її виступу по болгарському радіо.
Євдокія Миколаївна до цих пір родичається і з молдаванами, і з болгарами, і з тими, хто воював разом з нею у взводі 83-ї окремої стрілецької Новоросійсько-Дунайської, двічі Червонопрапорної, ордена Суворова 2-го ступеня бригади морської піхоти, чи з їхніми дітьми і внуками. Згадує і ще одного незвичайного бійця – півня. У вірменському селі Гунайка поблизу Туапсе його піймали її друзі-артилеристи. Коли принесли півневі чотирьох курок – він їх не прийняв, заклював. Вороже кидався і на всіх чужих. Генерала, який приїхав, з усієї сили клюнув у литку. Той вихопив пістолет і хотів зухвальця застрелити, але всі бійці артилерійського розрахунку впали на півня і так його захистили. Цей птах, помітивши «раму» – літак-розвідник, стрибав на дуло гармати й голосно кукурікав. А загинув від осколка бомби.
Євдокію Миколаївну, коли вона працювала в Києві директором гастроному на «Ленінській кузні», від високого начальства дружно ховав колектив: розхвилювавшись, починала дуже заїкатися, а всі боялися, щоб через це її не звільнили. Почала ж заїкатися Євдокія після того, як, розвізши по Україні поранених, їхала до своєї частини у Відень, і десь у Карпатах, на ходу поїзда, двоє чоловіків ледве не витягли її через вікно з верхньої полиці – нижні сусіди по купе схопили її за ноги і врятували.
Після війни гвардії майор Євдокія Завалій ще півтора року воювала щоночі: бігала по квартирі, віддавала команди, а потім падала в ліжко і вранці нічого не пам’ятала. За неї молилася бабуся Параска Кузьмівна Любас, яка прожила на білому світі 114 років. Це вона благально гукала 20 липня 1941 року, коли п’ятнадцятирічна Євдокія Завалій їхала із Нового Бугу на Миколаївщині на фронт у санітарній вантажівці з пораненими: «Вернися, внученько, ой вернись…»