Жінки старіють не від років

По собі знаю, повноцінний обід не завжди випадає вчасно. Та організм потребує  підкріплення, бодай, малесенького бублика, булочки, а ще краще пиріжка. Наразі в спеціалізованих магазинах окрім паляниць та батонів достатньо всілякої здобної випічки: рогалики, плюшки, бабки, булочки з повидлом, маком, курагою. І коштують вони в межах 2 гривень. Тож є чим голод втамувати. Я не раз бачила, як жінки купували по торбині такої смакоти. Навіщо голову морочити на кухні, витрачати дорогоцінний час, щоб замісити та спекти пироги, коли можна їх купити у магазині.

Одначе торгують випічкою не лише у магазинах, кіосках, але й, як мовиться, з асфальту. У центрі міста, біля ринків, вокзалів вишиковуються рядами тітоньки та молодиці з пирогами, сосискою  у  тісті, пончиками, ватрушками. І їхній товар, хоч як дивно, не черствіє. Особливим попитом користуються нині пироги з різними ягодами. Саме такими торгує біля станції метро  «Театральна» літня жінка, яка назвалася Любою. Місце вибрала людне, тож торгівля у неї йшла жваво. Одна жінка взяла цілий десяток: з капустою, вишнями, сиром.

– І не боїтеся, що купуєте у незнайомого продавця на вулиці? – поцікавилася я.

– А чого тут боятися, – обурилася вона. – Хліб є хліб,  не отруїшся. Я ж не купую з м’ясом, грибами, чи ще з чимось сумнівним. До того ж давно знаю цю жінку, бідова вона. Пиріжки – то її порятунок.

Колись Люба працювала бібліотекарем (закінчила інститут культури). Була непоганим фахівцем. Але прийшли такі часи, коли людям ніколи стало ходити до бібліотек. Чимало цих закладів позакривали, а їхні приміщення викупили й переобладнали  під магазини, аптеки, різні генделики. Такі, як Люба, залишилися без роботи.

– Я донедавна не вміла пекти пирогів, – зізналася жінка. – Але, як кажуть, біда всьому навчить. Маю добру сусідку, яка вже не один рік торгує випічкою. Вона й мене навчила. Ніколи не думала, що буду зайвою в своїй державі. А до пенсії  ще 11 років.

Ці слова мене приголомшили, позаяк переді мною стояла сива, беззуба жінка в нерозкішному вбранні. Не зозуля, а бідність, безнадія додали їй літ, вкрали молодість й красу. Мені стало якось не по собі. Відверто кажучи, я не збиралася купувати пиріжки, хоч вони були й звабливі. Та от:

– Мені, будь ласка, з вишнями, – промовила я і потягнулася до гаманця. – По чому вони?

– А хто скільки дасть, – відповіла  досить незвично. – Я прошу по 1 гривні 50 копійок, а хто не може заплатити стільки, то й по 1 гривні продам. Єдине погано, що міліція мене гонить, – пожалілася. – Та хіба я з доброї волі тут стою, – і сльози забриніли на очах. – Ладна заплатити 5 чи 10 гривень, аби лише у спокої залишили.

Я взяла свій пиріжок – пахучий, м’який, рум’яний, ще й теплий, подякувала жінці й пішла, та до рота його донести не могла – щось стало впоперек горла. Мені назустріч йшли киянки, і Любині ровесниці – модні, чепурні, впевнені, підфарбовані, з манікюром на руках. І я мимоволі порівнювала їх та думками поверталася в своє рідне село, де таких, як Люба, – у кожній хаті, раніше літ своїх змарнілих, посивілих, виснажених важкою працею і безмежними злиднями. Чому від них відвернулася влада, наша Україна, адже вони  не розпусниці, не п’яниці чи ледарки. Чому щастя треба шукати по чужих світах, а не на своїй рідній землі? На жаль, втішити їх наразі нічим.

Учора я знову проходила повз станцію метро «Театральна», але Люби з корзиною пиріжків не побачила: може, не встигла напекти чи міліція прогнала?