Творити сім’ю допомагає серце
Двійко діток у сім’ї нині вважається життєвою закономірністю: таким чином батьки продовжують себе у своїх нащадках. Але ж людський рід має не лише відновлюватися, продовжуватися, але й зростати. Не випадково патріархальна українська сім’я з давніх-давен була великою: п’ятеро, а то й десятеро дітей не було дивиною. Тепер одиниці наважуються на третю, а щоб ще й четверту мати…
Багатодітна родина – це великі клопоти, але й велике щастя. Саме такої думки дотримується подружжя Мирослави й Олеся Ковальчуків, сімейний віз у яких їде, як і годиться, на чотирьох колесах: нещодавно у Любомира і Трояни з’явилося одразу двоє сестричок – Божена й Зореслава.
Кожній ляльці – по няньці
Ідучи до Ковальчуків, я дещо хвилювалася, адже мала брати інтерв’ю у своїх колег: Олесь працює головним редактором на радіо «Київ» (98 FM), а Мирослава – директор міського центру сім’ї «Родинний дім», а починала ж свій шлях як телеведуча на УТ-1. Саме робота сприяла їх зустрічі. Далі кохання, серйозні стосунки. Невдовзі на світ Божий з’явився симпатичний хлопчик, якого вони назвали Любомиром. Саме він і зустрів мене на порозі квартири. Я зайшла до вітальні й стала дослухатися, чи не чути дитячого плачу.
– А чому у вас так тихо? – пошепки запитала.
– Маленькі наші те й роблять, що їдять та сплять, – пояснив по-дорослому. – Моя, Божена, щоправда, трохи криклива, а ось Зореслава…
– Це моя, – засіяла щасливою усмішкою дівчинка, яка назвалася Трояною, – вона спокійніша, плаче лише, коли хоче їсти або коли у неї болить животик. Хочете, я вам зараз покажу її, – і побігла до іншої кімнати. За мить з’явилася із крихіткою у рожевій одяганці – тримала її на руках так, наче живу ляльку. А дитя – ніби янголятко: лишень два тижні від роду має, а таке красиве! Моя душа сповнилася невимовною дивовижною ніжністю.
Діти одне поперед одного розповідали, як вони люблять сестричок, як допомагають мамі, коли татко на роботі. Любчик ходить до магазину, йому більше довіряють відповідальні справи, бо ж він старший – нещодавно 11 виповнилося.
– Я навіть робив копію таткового паспорта.
– А я вмію перевдягати сестричок, – додала Трояна. – Кілька днів спала з мамою, і коли вони прокидалися уночі, міняла їм підгузники.
– То ж усі літні канікули проведете у Києві? – запитала я.
– Якби ж то, – на правах старшого відповів Любчик. – За кілька днів маємо їхати до оздоровчого табору в Карпати. А мамі допомагатиме тато – він йде у відпустку. Ми сумуватимемо за сестричками.
– Хто з вас грає на фортепіано? – поцікавилася, побачивши у кімнаті музичний інструмент.
– Ми обоє, – пояснила Трояна. – Я ще й на скрипці вмію. Мрію стати співачкою або музикантом.
– А я – сценаристом чи банкіром, – додав хлопчик.
Мрії існують, щоб їх втілювали в життя
Мирослава й Олесь мріяли мати бодай трійко дітей, щоб не відставати від своїх батьків. Перші двоє народилися з різницею у віці трохи більше як рік. Олесь плекав надію: ось підростуть трохи, подаруємо їм братика чи сестричку. І Мирослава не приховувала бажання втретє стати матір’ю. Власне, її до цього ще й посада спонукала – директор міського центру сім’ї «Родинний дім». Щоб переконувати інших будувати міцну сім’ю, треба це робити не лише на словах, а й на власному прикладі.
– Коли мені виповнилося 33 роки, – розповідає, – вирішила, що треба народжувати, бо далі буде складніше. І водночас не хотілося полишати роботу, кар’єру.
Їй пропонували балотуватися у депутати до міськради, але вона по-жіночому мудро усе зважила й обрала материнство. Тим паче, що Олесь обіцяв в усьому допомагати, підтримувати. Та й власний досвід знадобиться у подальшій роботі.
Коли їй у поліклініці зробили УЗД і сповістили, що слід чекати близнюків, вона була приємно шокована.
– У роду Ковальчуків досі не було близнюків, а тепер будуть! – зрадів і Олесь.
А от у гілці роду Мирослави її прабабуся мала сестричку-близнючку.
– Як і двоє моїх перших, – веде далі Мирослава, – ці діти були бажані. Ми готувалися до пологів. Олесь перекроїв наш сімейний бюджет так, щоб я мала повноцінне харчування, оскільки це має велике значення для розвитку дитяти. У раціоні було багато риби, овочів, фруктів.
А ще майбутня мама тричі на тиждень ходила в басейн, займалася гімнастикою, йогою. Вона ратує за те, аби держава бодай 20 відсотків грошової виплати для новонароджених виплачувала у третьому триместрі вагітності. Повноцінне харчування – запорука здоров’я дитини.
«Я тепер усвідомлюю, що таке щастя»
Мирослава запросила мене до «сонячної» кімнати. Справді, тут так багато світла: загляда у вікно сонечко, усміхаються щаслива мама і її діти, на столі горить свічка.
– Символ вогню, єднання із Всесвітом і символ життя – зерно – має супроводжувати людину все її життя, – пояснила. – Готуючись ще до перших пологів, я перечитала багато етнографічної літератури. За давньою слов’янською традицією, пуповину мав перерізати батько і її закопували під символічним деревом. Плаценту Трояни ми закопали на дачі під калиною, а цих красунь – на Мамаєвій Слободі.
– Як ви обирали імена для дітей? Вони такі незвичні, праслов’янські, але дуже красиві.
– За мелодійністю і їхнім значенням, – приєднався до розмови татко, який заглянув на хвилину додому. – Любомир – символ наших почуттів, Трояна – розшифровується так: тричі сонячна, тричі мужня, процвітаюча, аристократична, киянка, українка; Божена – дана нам Всевишнім, а Зореслава – та, що славить зорю. Вважається, що імена визначають долю людини. Мені віриться, що їхня доля буде щасливою. Повірте, я тепер усвідомлюю, що таке щастя.
– Ви героїчний батько?
– Мама – героїня, а тато – авантюрист,– засміявся, – але я дуже люблю своїх дітей. Цілувати носики цих крихітних красунь – дивовижна спокуса. Сім’ю творити мені допомагає серце, сповнене великої любові.
Так, Олесеві нині нелегко. Клопотів що не день, то більше. Хвалити Бога, колеги його розуміють і допомагають. Лише на всілякі перші дрібниці родина витратила близько чотирьох тисяч гривень – усі заощадження пішли в хід. А ще ж треба і ліжечка, і візок купити. З останнім великі проблеми: по-перше, коштує він понад 4 тисячі гривень, а по-друге, як його підняти на четвертий поверх «хрущовки»? Та й у вітальні з ним не протиснутися. У старших – канікули, збираються на відпочинок. Тож таткові доведеться брати відпустку. Як на мене, то не завадило б і чоловікам надавати додаткову декретну відпустку, бодай на один місяць.
Багатодітний татко крутиться як білка в колесі: усе прасування, прання – на його руки. Та із яким задоволенням купає дівчаток, вчить їх плавати, пірнати у ванній, обливає холодною водою. Скажете, це «тортури». Та у мами на те своє пояснення: «Немовлята сплять та їдять, а їм потрібно рухатися, щоб гарно розвивалися і швидко росли».
Мирослава сподівається повернутися у свій «Родинний дім» з новими ідеями, визначеними пріоритетами, які стосуються вагітності жінки, пологів, державної допомоги сім’ї. Тепер вона складатиме свої програми, спираючись на власний досвід.