Вітер ношу із собою

Розпечений сонцем асфальт, наче в пластилінові долоні, ловить кожен крок пішоходів. Небесна канцелярія немилосердна: хмари плачуть дощами десь на стороні, подалі від мегаполіса – Києва. Спека ярмом повисає на кожному, хто знайшов у собі сили відірватися від кондиціонера, аби вийти у справах на вулицю. У такі дискомфортні літні дні тіло бажає прохолоди, горло –  втамували спрагу, а голова робить зайвий рух лише аби відчути найменший повів вітерця. На щастя, декому вдається миттєво викликати вітер. Із такою персоною я днями пересіклася у тролейбусі № 26, де в години пік навіть курці ніде клюнути.

Клацнувши вмикачем, одна з пасажирок задіяла незвичний пристрій, що одразу привернув увагу її оточення. Здавалося б, чим може здивувати сучасну людину звичайнісінький вентилятор? А виявляється – ще й як може, коли за розмірами він кишеньковий! Отак, доки пасажири маринувалися «у власному соку», витримуючи безплатний масаж у переповненому тролейбусі, Євгенія Михайлюк – так назвалася моя нова знайома – почувалася більш-менш пристойно. Я не втрималася і розпитала, де ж пані Євгенії поталанило придбати таку корисну в побуті дрібничку. З’ясувалося,  то подарунок від подруги з Америки, що якось гостювала в неї. Доки працював міні-вентилятор, я роздивилася, що виготовлено його в Китаї. Це ж треба: який довжелезний шлях до киянки здолала ця річ!

Не лише в транспорті виручає цей  технічний витвір. Євгенія Аронівна – активна жінка, у минулому – медик, а по життю – поетеса, має багато захоплень, тож мініатюрний помічник подорожує з нею до театру, виставкової зали, на різноманітні зібрання, до поліклініки, друзів та знайомих. Місця в дамській сумочці займає небагато та ще й майже невагомий. Якось з його допомогою навіть вдалося погасити конфлікт  в черзі до каси – достатньо було лише включити вентилятор, як людська цікавість перевершила розбурханість.