9 липня 2005 року, субота №123 (17534) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ЗВІДУСІЛЬ ІСТОРІЯ ГІСТЬ "ЯСК" ЗООСВІТ МУЗОН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ГІСТЬ "ЯСК"
09.07.2005

Рекорди на краю світу
Наш Ан в Антарктиді

2001 року з чилійської полярної станції Порт Аренос вилетів одномоторний літак Ан-3. Пролетів 1100 км, приземлився на Південному полюсі й залишився зимувати. Простояв він там аж чотири роки і згодом став би своєрідним крижаним пам’ятником, якби на початку 2005 року в складі російської експедиції на південний полюс не прибув український екіпаж, який ризикнув повернути літак на Велику Землю. «Те, що, незважаючи на чотирирічні полярні морози, Ан-3 був придатний до польоту,  викликало подив. Але найцікавіше, – ділиться своїми враженнями від експедиції другий пілот Валерій Єпаченцев, – було ще попереду! Нам треба було пролетіти 1400 км, а палива вистачило лише на 1200. Отака математика...»

На жаль, часи, коли світ можна було здивувати великими перельотами, в минулому. Нове століття захоплюється іншими рекордами. Поглиначі градусників, винищувачі тарганів, приборкувачі ванн вписали свої імена у всілякі рекордні реєстри. А те, що зробили Сергій Тарасюк, Володимир Сорока, Володимир Дзюба і Валерій Єпаченцев не зафіксували в жодному «рекордному літописі». «На жаль, в книгу рекордів ми не потрапили, хоча і планували. А все тому, що безперервного перельоту не вийшло. Три роки тому з чилійської арктичної станції ми прилетіли на Південний полюс. А 2005 року звідти перелетіли, подолавши 1400 км, на американську станцію Мак Мерде. Тобто, фактично через увесь материк, але з великим часовим розривом. Маю на увазі ті чотири роки льодового полону. Але незаперечний той факт, що вперше у світі одномоторний літак приземлився в Антарктиді.

– Валерію, як сталося, що Ан-3 – перепрошую, практично «кукурудзник», – опинився в Заполяр’ї? Невже ж, нічого іншого під Південним Хрестом не літає? Хоча про властивості цього літака, пригадую, пілоти із фільму «Небесний тихохід» казали так: «і розігнатися може на галявині і між соснами лавірувати»?
– «Кукурудзником» називають Ан-2, а не Ан-3. Річ у тім, що в Антарктиду полетів саме одномоторний літак. На двомоторному кожний зможе. А от так, як ми... Спершу довелося добряче підготувати машину. Встановити новий двигун, замінити скло. Простояти чотири роки на 70-градусному морозі – не жарт. А з полюса ми летіли шість годин. Повільно, але впевнено! Під крилом був не найкрасивіший пейзаж, але незвичний.

– Літати на одномоторному літаку в умовах вічного холоду ризиковано. Але той, хто не ризикує, той не льотчик-полярник?

– Я сказав би – не льотчик-випробувач. Полярна авіація найкраща в світі. Літаємо за таких умов, які в помірних широтах розцінили б як надекстремальні. У теплих краях – сніг випаде – і школи закривають. А на півночі й 70-градусні морози – звичне явище. Бути льотчиком-полярником – це круто. І ризик я поважаю. Головне: вміти відрізняти його від нерозсудливості.

– Коли «полярні» янкі довідались про ваші наміри, – вони іронічно посміхалися, співчували, обіцяли допомогти чи, може, якось перешкоджали?

– Вони просто не вірили. Але коли ми вперше піднялися в повітря, вони зв’язалися з літаком і від імені Сполучених Штатів привітали нас із першим польотом! Можливо, дещо пафосно – але це приємно.

– Як відреагувала Велика Земля на ваш безпосадочний 1400 км переліт? Як це було в нас і як це було б у них? Якби ви були громадянином США, то, напевно б, стали героєм Америки з усіма, як-то кажуть, наслідками.

– Напевно, на якийсь час, став би. І героєм Росії став би, якби мав її громадянство. І тішився б результатом. А в Україні нами зацікавилася тільки ТМ «Штурман». Але, й на тому спасибі.

– Історія вашого перельоту нагадує північну епопею Чкалова. Та сама киснева «дієта», економія на обігріві й ті самі невирішені питання з посадкою.

– Так, є певна схожіть. Але почуття першопрохідника у Валерія було сильнішим, я гадаю. А от ризик – однаковий. Ми летіли шість годин на кисневій «дієті», палива катастрофічно не вистачало. І в кабіні було мінус 40.

– Валерію, детальніше розкажіть про враження від останніх «безпаливних» 200 км?

– Нам просто пощастило – дув попутний вітер. На таку удачу ми й не сподівалися. Навіть приладам не вірили. Звичайно, спільно раділи удачі. Зустрічали на американській станції нас добре. Були посол Росії в Австралії, представник президента США в Антарктиді, кореспонденти...

– Історики свідчать, під час полярного перельоту Валерій Чкалов замовив музику Рахманінова. Якою музикою зустрічала вас земля?

– А як ви думаєте? Кілька годин вслуховуючись у безперервний гул мотора, ми мріяли про найкращу музику – про тишу. Але слухати її приємно, коли ти стоїш на землі.

– Як склалася подальша доля вашого залізного альбатроса?

– Розробляли Ан-3 у нашому конструкторському бюро Антонова, а збирали в Омську. Після експедиції «альбатроса» перевезли до Омська, де він зайняв почесне місце на п’єдесталі.

– Чи часто доводиться бути екстремальним у побуті?

– Про це запитайте у моєї дружини. Мені здається, що вдома я тихий і спокійний. Зазвичай люди-екстремали такими себе не вважають. І в герої себе не записують. Згоден, що льотчик – не професія, а спосіб життя.

Костянтин Олександрович Коваль




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.