Парад чемпіонів

Три команди, вісім тренерів, сто вісімдесят п’ять футболістів

Найперший національний чемпіонат України завершився в червні 1992 року. Прем’єрні титули дісталися сімферопольській «Таврії», Анатолію Заяєву та двадцяти одному підопічному цього самобутнього кримського тренера. Відтоді стали історією уже чотирнадцять сезонів, але кількість лауреатів збільшилася відносно мало: втричі – серед команд і в шість разів – у решті головних номінацій.

Тривалий час, визначаючись з чемпіонами, ми дотримувалися принципів, записаних ще в союзних футбольних регламентах: удостоювалися титулу тільки гравці, що зіграли не менш як у половині від загальної кількості календарних матчів. Уточнення стосувалося лише футболістів, які того сезону закликалися до складу представницьких збірних: їхня норма становила тридцять п’ять відсотків. І хоча час од часу виникали незручності, зумовлені так званим людським фактором, од єдиної шкали цінностей відступатися не дозволялося нікому й ніколи. Навіть тоді, коли під тиском обставин і високих державних мужів таки доводилося робити винятки з правил. У літописі київського «Динамо» таких випадків, як відомо, зафіксовано два. 1961 року Василь Турянчик майже весь сезон провів на лікарняному, тому й зіграв у регулярному чемпіонаті лише дев’ять матчів. Але яких – усі на фінішній прямій, у тому числі й історичний московський проти «Торпедо», в якому й відзначився так званим «золотим» голом! У Києві вирішили, що внесок Турянчика в історичний (бо найперший!) тріумф насправді вагомий, і таки домоглися, щоб і йому вручили золоту медаль. А 1981 року виняток із правил зробили для Віктора Колотова: легендарний капітан «Динамо» завершував кар’єру, що називається, битим-перебитим і також не «напрацював» конче необхідних для союзного титулу турнірних «трудоднів». Однак перецінити його внесок у загальну справу також було неможливо… Подібні історії, щоправда, без гучного розголосу, неодноразово траплялись і в новітній історії вітчизняного футболу. Приміром, Сергій Воронезький з’явився в «Таврії» лише в другій частині прем’єрного національного сезону і з сімома матчами в активі начебто й не мав права на чемпіонський титул. Але й уявити «золоту» сімферопольську команду зразка 1992 року без універсального футболіста Воронезького, чесно кажучи, не можна. Чи схожий випадок із другого національного чемпіонату, коли Дмитро Топчієв і В’ячеслав Хруслов не зіграли потрібної кількості матчів, однак були воістину стрижневими виконавцями в другоколовій, уже «фоменківській» столичній дружині, котра неймовірними зусиллями надолужила згаяне восени і буквально вирвала титул у «Дніпра». А ще за рік уже тяжко травмований Сергій Ребров обмежився десятьма календарними матчами, проте забив у них два м’ячі, один з яких виявився переможним… І стало зрозуміло, чому навіть далекі від романтики «батьки» західноєвропейського футболу вважають чемпіоном будь-якого гравця, що провів у чемпіонському сезоні своєї команди бодай одну ігрову мить на футбольному полі. Бо це також особистий внесок у командний тріумф! Більший чи менший, то вже дирекція клубу визначить, роздаючи підопічним премії в конвертах і узгоджуючи з ними умови нових трудових угод. Але в історії та для історії вони – абсолютно рівні. Вони – чемпіони. Інша річ, що в наші часи, коли реалізація призів і медалей стала однією з особливо прибуткових операцій в діяльності госпрозрахункових федерацій та Професіональної футбольної ліги, навіть найвищі відзнаки потрапили до розряду товарних найменувань і продаються взагалі без урахування причетності покупця до футбольної справи. Медаль, як з’ясувалося, можуть отримати спонсор і його дружина, регіональний начальник або клубний композитор. І це насправді дико для цивізілованого світу, в якому, трапляється, капітан команди, пройнятий вдячністю господареві клубу, дарує йому чемпіонську нагороду, бо сам клубний президент, як і асистенти тренера, до речі, стати її офіційним власником не можуть. Це як солдатська медаль «За відвагу» – вона вручається лише безпосереднім учасникам футбольних подій, гравцям і тренерові. В Україні повноправних лауреатів регулярного турнірного циклу менш як двісті за чотирнадцять національних сезонів. Це – вісім тренерів і сто вісімдесят п’ять футболістів. Є, звісно, серед них і рекордсмени. Наприклад, незабутній Валерій Лобановський, який виводив динамівців на чемпіонську вершину п’ять разів. Або віртуозний Олександр Шовковський, який ставав українським чемпіоном аж десять разів. Однак є й такі, що потрапили до гонорового списку завдяки щасливому випадку, так і не відпрацювавши в майбутньому чемпіонський аванс: динамівець Матвій Ніколайчук і сімферополець Сергій Єсин, приміром, обмежилися одним поєдинком у «золотих» сезонах своїх команд. А взагалі в історії національних чемпіонатів зафіксовано двадцять п’ять випадків, коли титул найсильнішого ставав надбанням футболіста, який зіграв лише в одному календарному матчі. Причому, по два рази таке траплялося з київськими динамівцями Сергієм Федоровим і Олександром Радченком.