«Молодь» й українське слово
…Видавництво «Молодь» у повоєнний час було біля Золотих воріт, на вулиці, що тепер має назву Ярославів Вал. Тоді був нестримної сили духовний злет, який дав українській культурі плеяду гучних і славних імен. З відстані півстоліття бачу я класичного ордеру особняк, куди приходили початківцями, а виходили Олійниками і Ткачами, Вінграновськими і Драчами…
Хоч і був це час так званої відлиги, але влада, засудивши сталінські репресалії, однак не відмовилася від жорстких методів диктатора. Відновлювалися вирубані садки, але незайманими лишались ідеологічні концепції. Фальш половинчастості продовжував гнітити суспільну свідомість, дезорієнтував і творчу зміну, і умудрених метрів, які, всього набачившись, йшли в ногу з усіма.
На перших після XX з’їзду КПРС зборах письменників у Клубі Ради Міністрів я бачив, як у Сосюри в президії ручаєм текли сльози з очей, коли Корнійчук говорив, яких знущань зазнав улюблений народом поет за вірша «Любіть Україну». Але облуда була в тому, що реабілітантами виступали самі ж винуватці недавніх гонінь. Пам’ятаю й Остапа Вишню в редакційному холі «Молоді», як він, розповідаючи якийсь анекдот, сторожко позирав у бік дверей, біля яких щойно став ще один слухач. Мене тоді аж біль пронизав. Що то було – придбана в таборах осторога? Чи когось силився впізнати? Через кілька днів по тій зустрічі він і помер.
Ось у якій складній обстановці зібрало під своє крило це видавництво молоду поросль вітчизняної літератури. Мені достеменно невідомо, з якого дня й з чиєї ініціативи тут утворилася студія початківців. Привів до неї мене, демобілізованого лейтенанта, позаштатного репортера «Вечірки», земляк і друг, сам член того об’єднання Андрій М’ястківський. Опікувалася студією завідуюча масовим сектором «Молоді» Олена Лук’янчук, дирекція в її роботу не втручалась, даючи повну волю вільному творчому процесу. Зміст же його неважко уявити, якщо взяти до уваги, хто приходив спілкуватися до студійців: Максим Рильський, Павло Тичина, Михайло Стельмах, Леонід Новиченко, Михайло Чабанівський, Володимир П’янов, Іван Нехода, Петро Сліпчук, Володимир Сосюра, Андрій Малишко. Їхні бесіди-міркування про проблеми образності й народності, традиції і сучасності скидались на бесіди старих добрих друзів у колі однієї великої сім’ї.
Приходили сюди й поети середнього покоління – Микола Гірник, Анатолій Косматенко, Платон Воронько. Їм, уже визнаним, іменитим, цікаво було спілкуватися з молодшими колегами, поваритися в тому повному пристрастей казані. Тут уперше лунали шедеври, які одразу ж облітали світ: недавня п’ятдесятирічна ювілярка «Марічка» Михайла Ткача, «Мрія» Миколи Сома, «Попід гаєм дівча» Василя Діденка, «Чекання» Тамари Коломієць…
Не перебільшу, сказавши, що спілкування з друзями-студійцями і нашими наставниками зробило переворот і в моїй до того досить щасливо започаткованій долі російськомовного поета. Я друкувався ще курсантом військово-інженерного училища в Ленінграді, підтримуваний симоновським редактором В.Заводчиковим, по тому – в Читі, під час служби на далекосхідному кордоні. Навіть потрапив до колективного збірника забайкальських поетів із такою властивою тому часові назвою – «Песни новой Даурии». І от маєш, все починай спочатку… Але потяг до рідних джерел був сильнішим за міркування кар’єри. Мова батьків владно покликала до себе, – упивався крупицями її скарбів у творах друзів і поволі сам перейшов у поезії на неї. А далі й свою збірку «Пробу гарту» подав до «Молоді», де вона побачила світ українською…