«Такі будуть плоди…»
Відшуміли випускні бали. Мені довелося побувати на одному з них. У актовому залі школи люду зібралося… Як годиться, на сцені – почесна президія, де місця зайняли директор школи, класні керівники, вчителі з різних предметів, почесні гості – депутати міської та районної рад.
Розпочалося свято з Гімну України, і це надало йому ще більшої урочистості. Одначе мене вразило те, що далеко не всі у президії співали. Може, голосу не мають, а чи слів не знають? Коли справа дійшла до промов, напутніх слів, мій настрій ще й зовсім підупав, позаяк за винятком ведучої та директора усі говорили на «общедоступном языке» І це в україномовній школі на чотирнадцятому році нашої незалежності! Виходить, що педагоги сіяли в дитячих душах розумне, добре, вічне (звісно, з обов’язку) державною мовою, а проводжають у доросле життя чужою. Невже у словниковому запасі учителя не знайшлося бодай десятку щирих, добрих українських слів, тим паче, що вони говорили з папірця. Моя душа дещо втішилася, коли на сцену піднялася випускниця і звернулася до всіх такою красивою нашою рідною мовою (і без папірця в руці). Але ж таких, як вона, – одиниці. Після вручення атестатів у стінах школи здебільшого лунала «русская речь», а не вкраїнська мова. Про яку високу національну свідомість можна говорити…
Депутат Київміськради Михайло Голиця вручив на згадку кожному випускникові відеокасету, на якій красиві юні обличчя – за партами у класі, на шкільній вечірці, у спортивному залі, на шкільному подвір’ї. Випускники висловлюють подяку вчителям, побажання один одному, діляться своїми планами на майбутнє, переважно російською мовою, хоча вони вивчали її у гуманітарних класах лише два останні роки. Навіть ті, які донедавна спілкувалися лише українською, «изъяснялись по-городскому». А більшість із них вступатимуть до ВНЗ – пнуться стати елітою держави.
Чиї ж то доньки та сини крокують у прийдешнє? Чи по-справжньому вони любитимуть свою землю, державу, чи пишатимуться своїм родом і корінням, гордим йменням українця, а чи ховатимуться за синьо-жовтим знаменом, почуваючи себе малоросами й хохлами. І це вже та молодь, яка вчилася писати і читати за українськими підручниками, виданими за часів нашої незалежності, української державності. Очевидно, що почуття патріотизму вони визубрили на уроках і не більше й, либонь, отримали за те високу оцінку.
Я думала, як закінчити свої невеселі роздуми, аж раптом почула по радіо пісню, вслухалася у її слова:
Не цурайтесь, брати,
Свого роду й коріння.
Такі будуть плоди,
Яке було насіння.
Сумно, прикро й боляче – за нашу мову, нашу націю, нашу молоду парость.