Жорсткість і жорстокість

Ваше, шановний «окупанте» Денисе Землінов, «дружнє посланіє» до редакції вирішив не публікувати з кількох причин, хоча і вдячний, що не ховаєтеся Ви за псевдонімом, як інші, не залишаєте гнівного листа непідписаним: мовляв, вилив тобі на голову, пане «національно озабочений», відро жовчі, а знати моє прізвище, ім’я та по батькові тобі, сучий сину, не обов’язково.

Дякую Вам, постійний мій читачу, але немає жодного сенсу вміщати Ваш чималий допис на тематичній сторінці «Мова». І річ не в тім, що я зневажаю процитований Вами припис у кінці останньої газетної шпальти. Просто Ви не повідомляєте світові й читачам «Вечірки» аж нічого нового, оригінального, актуального. Чергове банальне волання щодо необхідності узаконити в Україні державне двуязичіє – і не більше. Свіжа думка! Головне, своєчасна. Он телеефір аж розпирає від істеричних філіппік на адресу нової влади з Криму, Донбасу тощо, приурочених до річниці ухвалення Конституції. Громадяни України з виряченими очима, бризкаючи слиною, на повному серйозі верещать про те, що зараз є реальна загроза їхньому праву писати, розмовляти по-російськи. Де? Звідки? Ну, покажіть мені, товаришу Землінов, цю загрозу. Може, вона в скромних дописах «національно озабоченого» журналіста Миколи Цивірка?
До речі, про «нацизм», «русофобію» і таке інше, чим Ви щедро здобрили Ваші роздуми. Їй-право, не звертався б до того, що скажу нижче, якби Ви так наполегливо не наголошували на цих категоріях. Хоча б тому, що вважаю ці Ваші ярлики цілком абсурдними і безпідставними. Не має це значення, але в етнічному розумінні я, «нацист» і «русофоб», наполовину росіянин. Покійна моя мама народилася в глибокій російській провінції, а саме: в містечку Слободському Кіровської області. Значна частина населення цього краю – удмурти, або по-старому вотяки, решта – ті самі удмурти, в паспортах яких було зазначено «росіянин». Отже, я, повторюю, наполовину той самий угро-фінн, про якого нині так зневажливо патякають деякі українські гіперпатріоти – нацисти справжні, а не удавані. Мій дід по матері – Михайло Рибаков – воював у першу світову війну і перебував тоді в подільському селі Рай. Він привіз до Росії віршик, який почув з уст подільців: «Маленький Юрчик скочив на стульчик, в дудочку грає, Христа прославляє». Отака подробиця. Це щодо мого «нацизму». Тепер про російську мову. Повірте, товаришу Землінов, я її знаю не гірше, а, можливо, й краще від Вас (принаймні людина у мене не «комплексИРует», а «комплексует», і «имею» я щось не «в мыслях», а «в виду»). Розмовляю по-російськи без будь-якого акценту, чисто і природно. Багато читаю російських книг. Пишу. Хоча, пишучи мовою Пушкіна, не вживаю (на відміну від Вас) слів, які безпардонно приписують геніальному російському поетові справжні автори «Таємних нотаток». Можете звернутися (якщо маєте сумнів) до істориків такого солідного закладу, як ТАРС. І там Вам підтвердять, що замітки колишнього оглядача редакції для місцевої преси ТАРС-РАТАУ, підписані «Николай Цивирко», дуже часто відзначалися підвищеним гонораром як виконані вправно і добротно.

Отака Вам сповідь, попри те, що, як я зрозумів, християнство Вам не дуже до шмиґи. Воно, погодьтеся, не сумісне з червоним прапором, який Ви тримаєте «в углу квартиры». До речі, це єдине, що по-справжньому здивувало мене у Вашому листі. Судячи з того, як Ви обізнані в сучасній музиці, мені здалося, що Ви людина молода чи, принаймні, не старіша за моє покоління. І раптом – червоний прапор!.. Може, у Вашому уявленні ця деталь мала бути якимсь особливим аргументом у нашій з Вами заочній суперечці? Тоді нагадаю Вам настанову Володимира Маяковського писати «величавою і простою» на «знаменах алых» і взагалі «зуби не скалити» на мову.

«Исторически сложилось»… Кажучи щиро, втомився вже спростовувати цей, з дозволу сказати, аргумент. Свого часу відбувся в «націоналістичному» «Вечірньому Києві» такий собі «ісход», і виникла «некая» «газета для читающих на русском языке», як було зазначено у вихідних даних. Ні, не просто зазначено, а вип’ячено, винесено під заголовок газети, проголошено з притиском. Я й досі переконаний, що та газета й тьма-тьмуща російськомовної жовтої преси, що виникла слідом за нею, мали на меті єдине: не допустити в Україні національного відродження, українізації суспільства, якщо хочете, того, зрештою, що відбулося свого часу в Чехії, Польщі, Ізраїлі, де населення стало народом, покінчивши з онімеченням, зросійщенням, просто незнанням рідної мови. У Чехії теж «исторически сложилось», що в Празі не чути було чеської мови. І теж сиділи «по квартирах» такі громадяни, як Ви, і просторікували, що половина Чехії говорить німецькою. І була з боку влади «потужна державна воля», якої Ви так жахаєтесь, і були «непопулярні заходи», в яких Вам примарилися мало не погроми і фізичне знищення всіх «русскоговорящих». І було це ЖОРСТКО, але не ЖОРСТОКО. І було це дуже справедливо!

Знаю, що не наверну я Вас до своєї віри. Не християнство, звичайно, маю на увазі, а громадянську позицію. Але й знаю достеменно: оцей неймовірний галас, що, мов біблійний «крик» із Содому і Гоморри, долітає з Криму, Донбасу, півдня, – останнє шкварчання темних антиукраїнських сил, які відчули цього разу серйозність намірів нової влади. І свого Бога як православний християнин я молю нині про одне: аби ці «не желающие изъясняться на украинском языке» у своєму цьому побоюванні не помилилися.